І замовк, бо відчував, що далі молитва могла перейти в погрозу; боявся образити Бога тоді, коли найбільше потребував його жалості й милосердя. Злякався самої думки про це і, щоб не допустити й тіні погрози, почав знову шмагати коня, тим паче, що білі мури Аріції, яка лежала на півдорозі до Рима, показалися перед ним у сяйві місяця. Через певний час промчав щодуху повз храм Меркурія, що був розташований у гаю перед містом. Знали тут уже, очевидно, про нещастя — бо перед храмом панував незвичний рух. Вініцій помітив мимохідь на сходах і між колонами гурти людей із смолоскипами, що тулилися під опікою божества. Дорога теж не була вже такою безлюдною, як за Ардеєю. Натовпи сунули бічними стежками, але й на головній дорозі юрмилися гуртики, що розступалися поспішно перед вершником. Із міста долітав галас. Вініцій улетів у нього як вихор, збивши з ніг і затоптавши кількох людей. Зусібіч тепер чулися крики: "Рим палає! Місто в огні! Боги, спасіть Рим!"
Кінь спіткнувся і, стримуваний сильною рукою, осів на задні ноги перед постоялим двором, у якому Вініцій тримав іншого на зміну. Раби, наче сподіваючись прибуття господаря, стояли перед ворітьми і за його наказом кинулися наввипередки, щоб привести нового коня. Вініцій же, помітивши загін кінних преторіанців, які, очевидно, їхали з міста до Анція, кинувся до них і почав запитувати:
— Яка частина міста горить?
— Хто ти? — запитав десятник.
— Вініцій, військовий трибун і августіан! Відповідай!
— Пожежа, пане, спалахнула в крамницях біля Великого Цирку. Коли нас послали, центр міста був у вогні.
— А Затибря?
— Туди полум'я на той час не дійшло, але нестримна сила вогню охоплює все нові ділянки. Люди гинуть од вогню й диму і рятувати неможливо.
В цю хвилину подали Вініцію нового коня. Молодий трибун скочив на нього й поскакав далі. Тепер він прямував до Альбана, залишаючи праворуч Альбалонгу та її чудове озеро. Дорога від Аріції здіймалася вгору, що цілковито закривала виднокруг і Альбан, розташований потойбіч. Вініцій, одначе, знав, що, діставшись вершини, побачить не тільки Бовілли та Устрин, де чекали на нього нові коні, але і Рим, — за Альбаном, обабіч Аппійової дороги, лежала рівна низовина Кампанії, по якій тяглися до міста лише аркади акведуків і нічого вже більше не закривало краєвид.
— З вершини побачу вогонь, — сказав собі вершник.
І почав знову шмагати коня.
Але поки дістався вершини, відчув на обличчі подих вітру і разом з ним запах диму.
А втім, і вершина гори зазолотіла.
"Заграва!" — подумав Вініцій.
Одначе ніч уже добігала кінця, зорі блідли, і на всіх навколишніх пагорбах жевріли також золотаві та рожеві полиски — можливо, від пожежі, а можливо, від близького світання. Вініцій дістався вершини, й тут перед ним постало жахливе видовище.
Уся низовина вкрита була димами, що зливалися при землі в одну величезну хмару, в якій зникли міста, акведуки, вілли, дерева; в кінці ж цієї сірої, страшної площини горіло на пагорбах місто.
Пожежа, одначе, не мала вигляду вогненного стовпа, як бува тоді, коли горить один, хай і найбільший, будинок. Була то радше довга, схожа на ранкову зорю смуга.
Над цією смугою здіймався вал диму, місцями зовсім чорний, місцями підсвічений рожевою і кривавою барвою, щільний, випуклий, густий і повзучий, як змія, що то скорочується, то видовжується. Потворний той вал іноді, здавалося, прикривав навіть вогненну смугу, що робилася вузькою стрічкою, але іноді вона освітлювала його знизу, змінюючи нижні шари хвилями полум'я. І смуга, і вал тяглись уздовж обрію, закриваючи його так, як закриває часом пасмо лісу. Сабінських гір[305] не було видно взагалі.
Вініцію на перший погляд здалося, що палає не тільки місто, а весь світ, і що жодна жива істота не може врятуватися з цього океану вогню й диму.
Вітер віяв усе сильніше з боку пожежі, несучи запах горілого й сіру імлу, що заволікала навіть ближні предмети. День уже настав, і сонце освітило вершини гір навколо Альбанського озера. Але світло-золоте ранкове проміння видавалося через сіру імлу якимось рудим і хворобливим. Вініцій, спускаючись до Альбана, поринав у пелену все густішого й менш прозорого диму. Саме містечко повністю тонуло в ньому. Занепокоєні мешканці вироїлися на вулиці, страх було подумати, що ж мусить діятися в Римі, якщо вже тут важко було дихати.
Розпач охопив знову Вініція, й волосся від жаху знову заворушилося на голові. Та намагався триматись, як міг. "Не може бути, — думав, — щоб усе місто запалало водночас. Вітер дме з півночі, жене дими тільки в цей бік. З іншого боку їх немає. Затибря, відділене рікою, може, зовсім уціліло, і в усякому разі достатньо буде Урсові пробратися разом із Лігією крізь Янікульську браму, щоб уникнути небезпеки. Так само не може бути, щоб загинули всі люди та щоб місто, яке володіє світом, стерте було з лиця землі разом з усіма мешканцями. Навіть у завойованих містах, де лютує різанина й вогонь одночасно, певна частина людей завше залишається серед живих, чому ж мала б неодмінно загинути Лігія? Адже її охороняє Бог, який сам переміг смерть!" Так розмірковуючи, почав знову молитись і, за усталеним звичаєм, давати Христові клятви та обіцяти всякі дари й жертви. Промчавши Альбаном, у якому майже всі мешканці сиділи на дахах і деревах, аби дивитися на Рим, дещо заспокоївся й міркував холоднокровніше. Подумав також, що Лігією опікується не тільки Урс і Лін, але й апостол Петро. Від самої цієї думки полегшало в нього на серці. Петро був для нього завше істотою неосяжною, майже надлюдською. Відтоді, як слухав його в Остріані, лишилося в нього дивне враження, про яке на початку перебування в Анції писав Лігії, що кожне слово цього старого є істина або мусить стати істиною. Ближче знайомство з апостолом під час хвороби ще зміцнило те враження, що потім змінилося непохитною вірою. Тож якщо вже Петро благословив його любов і пообіцяв йому Лігію, вона не може загинути в огні. Місто може собі згоріти, але жодна іскра пожежі не впаде на її одяг. Під впливом безсонної ночі, шаленої скачки та хвилювань Вініція почала тепер огортати дивна екзальтація, в якій усе видавалося йому можливим: Петро перехрестить полум'я, воно розступиться від одного його слова, і пройдуть безпечно по вогненній алеї. Петро знав, крім того, про майбутнє, тож неодмінно передбачав і пожежу, а в такому разі як же міг би не застерегти й не вивести з міста християн, а з ними й Лігію, яку він любив, як свою дитину. І сподівання почало заповнювати серце Вініція. Подумав: якщо вони втікають із міста, він, можливо, знайде їх у Бовіллах або зустріне в дорозі. Може, будь-якої хвилини кохане обличчя з'явиться з тих димів, які розстеляються ширше по всій Кампанії.