— Я не від тебе тікала, — сказала Лігія.
— Так чому ж це зробила?
І вона підвела на нього свої очі кольору ірисів, потім схилила засоромлено голову і сказала:
— Сам знаєш…
Вініцій замовк на мить од переповнення щастям, потім знову заговорив, як поволі розкривалися його очі, що вона зовсім одрізняється від римлянок і хіба що лише на Помпонію схожа. Не вмів їй, зрештою, як слід висловити, бо сам не усвідомлював, що відчував; а з нею приходить у світ якась зовсім інша краса, якої досі на світі не бувало і яка не тільки тіло, але й душа. Натомість сказав їй слова, які наповнили її радістю, адже покохав її навіть за те, що тікала від нього і що буде для нього священною при родинному вогнищі…
Схопивши її за руку, не міг уже продовжувати, дивився тільки на неї в захваті, як на знайдене щастя життя, й повторював її ім'я, наче бажаючи впевнитися, що знайшов її, що біля неї:
— О Лігіє! О Лігіє!..
Врешті заходився розпитувати її, що діялося в її душі, й вона зізналася, що покохала його ще в домі Авла і що коли б він повернув її до них із Палатину, не втаїла б од них своєї любові й постаралася б пом'якшити їхній гнів на нього.
— Я присягаюся тобі, — сказав Вініцій, — що мені на думку навіть не спадало відбирати тебе у Плавтіїв. Петроній розповість коли-небудь тобі, що вже тоді я сказав йому, що тебе кохаю і що прагну одружитись із тобою. Я сказав йому: "Нехай змастить мої двері вовчим лоєм і нехай сяде біля мого вогнища!" Та він мене висміяв і навів імператора на думку забрати тебе як заручницю й оддати мені. Скільки ж разів проклинав я його в своїм горі, та, може, це вдало доля так вирішила, бо інакше б не познайомився з християнами й не зрозумів би тебе…
— Вір мені, Марку, — відказала Лігія, — що це Христос навмисне вів тебе до себе.
Вініцій підвів голову з деяким здивуванням.
– І справді! — відповів жваво. — Все складалося так дивно: шукаючи тебе, зустрівся з християнами… В Остріані здивовано слухав апостола, бо таких слів ніколи не чув. То ж ти молилася за мене.
— Так, — відповіла Лігія.
Пройшли повз альтанку, увиту плющем, й наблизилися до місця, де Урс, задушивши Кротона, кинувся на Вініція.
— Тут, — мовив молодик, — коли б не ти, пропав би я.
— Не згадуй! — відповіла Лігія. — І не нагадуй про це Урсові.
— Хіба ж міг мститися йому за те, що він тебе захищав? Коли б він був рабом, зараз би дарував йому волю.
— Коли б він був рабом, Авл давно б його відпустив.
— Пам'ятаєш, — сказав Вініцій, — що я тебе хотів повернути Плавтіям? Але ж ти відповіла, що імператор міг би про це довідатись і помститись їм. Дивись: тепер зможеш їх бачити, коли захочеш.
— Чому, Марку?
— Кажу "тепер" і думаю, що зможеш їх бачити безпечно тоді, коли будеш моєю. Так!.. Бо коли б імператор, довідавшись про це, запитав, що зробив із заручницею, яку він мені довірив, я б йому сказав: "Одружився з нею, й до Плавтіїв ходить з моєї волі". Він довго в Анції не пробуде, бо йому хочеться в Ахайю, а хоч би й затримався, не маю потреби бачити його щоденно. Коли Павло з Тарса навчить мене вашої істини, зразу ж прийму хрещення й приїду сюди, спробую повернути приязнь Плавтіїв, які днями прибувають до міста, й не буде вже перешкод, і тоді заберу тебе й посадовлю біля свого вогнища. О carissima! carissima!
Сказавши це, підніс руки догори, ніби закликаючи небо в свідки своєї любові, й Лігія, підвівши на нього сяючі очі, сказала:
– І тоді я скажу: "Де ти, Каю, там і я, Кая".
— Ні, Лігіє! — вигукнув Вініцій, — присягаюся тобі, що ніколи жодна жінка не була такою шанованою в домі чоловіка, як ти будеш у моєму.
Якийсь час ішли мовчки, щастя переповнювало їм груди, закохані одне в одного, схожі на двоє божеств і такі красиві, ніби їх разом із квітами породила весна.
Спинилися врешті під кипарисом поблизу входу до будинку. Лігія притулилася до його стовбура. Вініцій же знову почав прохати тремтячим голосом:
— Накажи Урсові піти до Плавтіїв, забрати твої речі й іграшки дитячі та принести до мене.
І вона, спалахнувши як троянда або як ранкова зоря, відповіла:
— Звичай велить інше…
— Я знаю. Заносить їх услід за нареченою пронуба[268], але ти зроби це для мене. Я заберу їх на свою віллу в Анції, й вони нагадуватимуть мені про тебе.
Тут склав руки й почав благально повторювати як дитина:
— Помпонія повернеться днями, тож зроби це, diva, зроби, carissima моя!
— Нехай Помпонія зробить, як захоче, — відповіла Лігія, спалахнувши ще дужче при згадуванні "пронуби".
І знову замовкли, коли любов почала їм забивати подих. Лігія стояла, обпершись плечима об кипарис, обличчя її біліло в його тіні, мов квітка, очі були опущені, груди часто здіймалися, і Вініцій мінився на лиці та блід. В полудневій тиші вони чули биття своїх сердець і в насолоді взаємній той кипарис, миртові кущі та плющ альтанки перетворювалися на сад любові.
Але Міріам показалася в дверях і запросила їх полуднувати. Сіли тоді між апостолами, ті ж дивилися на них із радістю, мов на молоде покоління, що після їхньої смерті мало зберігати й сіяти далі зерна нового вчення. Петро переломлював і благословляв хліб; на всіх обличчях був спокій, і якесь величезне щастя, здавалося, переповнює всю цю оселю.
— Дивись, — врешті сказав Павло, звертаючись до Вініція, — невже ж ми вороги життя й радості?
Той же відповів:
— Бачу, твоя правда, бо ніколи не був я таким щасливим, як серед вас.
Розділ XXXV
Увечері того ж дня Вініцій, проходячи повз Форум додому, помітив при в'їзді в Тускуланську вулицю позолочені ноші Петронія, які несли восьмеро віфинців, і, зупинивши їх знаком руки, наблизився до фіранок.
— Бажаю тобі приємних і солодких снів! — гукнув зі сміхом, дивлячись на заспане обличчя Петронія.
— Ах, це ти! — сказав, прокидаючись, Петроній. — Так! Задрімнув, бо ніч провів на Палатині. Тепер ось вибрався, щоб купити собі щось для читання до Анція… Що чути?
— Ходиш по книгарнях? — спитав Вініцій.
— Так. Не хочеться робити безладу в бібліотеці, тому на дорогу роблю особливі запаси. Здається, вийшли нові речі Музонія та Сенеки. Шукаю також Персія[269] й одне видання еклог Вергілія[270], що його немає в мене. Ох, який же я втомлений, і як болять руки від знімання сувоїв зі стержнів… Бо коли я нарешті в книгарні, цікавість бере, хочеться побачити й те, й інше. Був я в Авіруна, в Атракта в Аргілеті, а перед тим іще в Сосіїв на Сандальній вулиці. Присягаюся Кастором! Як мені хочеться спати!..