Розділ XXIII
Вініцій прийшов до тями від пронизливого болю. В першу мить не міг зрозуміти, де він є і що з ним діється. В голові шуміло, й очі застилала імла. Поступово, одначе, поверталася до нього притомність, і врешті крізь цю імлу побачив трьох схилених над ним людей. Двох упізнав: один був Урс, другий — той старий, якого збив з ніг, виносячи Лігію. Третій, зовсім незнайомий, тримав його ліву руку й, торкаючи її від ліктя аж до плеча та ключиці, завдавав йому болю, такого страшного, що Вініцій, подумавши: напевно, це якісь особливі тортури, вигадані з помсти, — процідив крізь зуби:
— Убийте мене.
Але вони не звертали уваги на його слова, ніби й не чули їх, або ніби сприймали за звичайний стогін страждання від болю. Урс, зі своїм стурбованим, а водночас і грізним обличчям варвара, тримав білий клапоть, подертий на довгі смуги, старий же мовив до людини, що натискала на руку Вініція:
— Главку, ти певен, що та рана на голові не є смертельною?
— Саме так, шановний Криспе, — відповів Главк. — Служачи рабом на флоті, а потім мешкаючи у Неаполісі, я лікував багато ран, і з грошей, отриманих од цієї справи, викупив урешті себе і своїх… Рана на голові легка. Коли цей чоловік (тут кивком голови вказав на Урса) одібрав у молодика дівчину і штовхнув його до стіни, той, мабуть, падаючи, затулився рукою, яку забив і зламав, але зате врятував голову — і життя.
— Не одного вже з братів мав під своєю опікою, — відповів Крисп, — і знають тебе як досвідченого лікаря… Тому й послав я по тебе Урса.
— Який дорогою признався мені, що ще вчора готовий був мене вбити.
— Але, перш ніж тобі, відкрив свій намір він мені — я ж, знаючи тебе і твою любов до Христа, пояснив йому, що не ти зрадник, а той незнайомець, який на вбивство хотів його намовити.
— То був злий дух, а я вважав його за ангела, — зітхнувши, сказав Урс.
— Колись іншим разом розповіси мені про це, — мовив Главк, — а тепер мусимо думати про пораненого.
І, сказавши це, заходився вправляти руку Вініція, який, хоча Крисп кропив йому лице водою, раз по раз непритомнів од болю. Була це, зрештою, щаслива для нього обставина, не відчував-бо вправляння ноги і перев'язування зламаної руки, яку Главк затис між двома ввігнутими дощечками, а потім обв'язав швидко й туго, щоби була нерухома.
Але по закінченні операції Вініцій опритомнів знову — і побачив над собою Лігію.
Стояла біля його ліжка, тримаючи перед собою мідне відерце з водою, в яку Главк занурював час від часу губку і змочував нею йому голову.
Вініцій дивився й очам не вірив. Йому здавалося, що це сон або гарячка і йому мариться дорогий образ — і лише через якийсь час відважився він прошепотіти:
— Лігіє…
На його голос відерце задрижало в її руці, але вона глянула на нього очима, повними смутку.
— Мир тобі! — мовила стиха.
І стояла з простягненими руками, з обличчям, повним співчуття й жалю.
Він же дивився на неї, наче бажаючи наповнити нею зіниці так, аби й, опустивши повіки, образ її зостався під ними. Дивився на її обличчя, зблідле та змарніле, на кучерики темного волосся, на убоге вбрання робітниці; дивився так уперто, що аж під впливом його погляду її білосніжне чоло почало рожевіти — й тут він подумав, по-перше, що кохав її завше, а по-друге, що ця її блідість і це убозтво з його вини, що це він забрав її з дому, де її любили і де її оточував достаток і вигоди, а загнав до цієї жалюгідної халупи й одягнув у цей бідняцький плащ із темної вовни.
А прагнув же її одягти в найдорожчу парчу й прикрасити всіма коштовностями світу, тож охопили його подив, тривога й жалість — і скорбота така глибока, що впав би їй до ніг, якби міг поворухнутися.
— Лігіє, — сказав, — ти не дозволила мене вбити.
І вона відповіла йому лагідно:
— Нехай Бог поверне тобі здоров'я.
Для Вініція, що усвідомлював і те зло, що він їй завдав давніше, й те, якого хотів завдати нещодавно, був у словах Лігії істинний бальзам. Забув у ту хвилину, що її вустами, може, промовляє християнська віра, а відчував тільки, що говорить кохана жінка і що в її відповіді є якась особиста ніжність і просто надлюдська доброта, що зворушує його до глибини душі. Як перед цим од болю, так тепер ослаб од хвилювання. Огорнуло його якесь безсилля, водночас нездоланне й солодке. Склалося таке враження, ніби падає кудись у безодню, але відчуває при тому, що йому добре — і він щасливий. Думав також у цю хвилину ослаблення, що стоїть над ним божество.
Тим часом Главк закінчив промивати рану на голові й приклав до неї цілющу мазь. Урс забрав відерце з рук Лігії, вона ж, узявши зі столу приготовлену чару з водою, змішаною з вином, піднесла її до губ пораненого. Вініцій жадібно випив і відразу відчув значне полегшення. По завершенні перев'язки біль майже минув. Рани і місце перелому почали дубіти. Повернулася до нього остаточна притомність.
— Дай мені пити ще, — сказав.
Лігія вийшла з порожньою чашею до сусідньої кімнати, натомість Крисп, обмінявшись кількома фразами з Главком, наблизився до ліжка і сказав:
— Вініцію, Бог не дозволив тобі вчинити зло, але залишив тебе жити, щоб ти схаменувся в душі. Той, перед яким людина є тільки тлін, оддав тебе беззахисного в наші руки, але Христос, у якого ми віруємо, велів нам любити навіть ворогів. Ось і ми перев'язали твої рани і, як говорила Лігія, будемо молитись, аби Бог повернув тобі здоров'я, але далі доглядати за тобою не можемо. Залишайся в спокої й подумай, чи годиться тобі й далі переслідувати Лігію, яку ти позбавив опікунів, даху, — та нас, які тобі заплатили добром за зло?
— Хочете мене покинути? — запитав Вініцій.
— Хочемо покинути цей дім, у якому нас може дістати рука префекта міста. Товариша твого вбито, ти ж, могутній між своїми, лежиш поранений. Не з нашої ж бо вини це сталося, але на нас мусить упасти помста закону…
— Переслідування не бійтеся, — сказав Вініцій. — Я вас захищу.
Крисп не хотів йому відповідати, що йдеться не тільки про префекта й поліцію, але ж не мають довіри й до нього також, отож хотіли б убезпечити Лігію від його зазіхань.
— Пане, — сказав, — права твоя рука здорова — тож ось таблички і стиль: напиши слугам, аби прийшли до тебе сьогодні ввечері з ношами й однесли тебе до твого дому, в якім тобі буде зручніше, ніж серед нашого убозтва. Ми тут мешкаємо в бідної вдови, скоро надійде вона із сином своїм — і той хлопчик однесе твого листа, ми ж мусимо всі шукати іншого притулку.