Quo vadis (Камо грядеші?)

Сторінка 51 з 164

Генрик Сенкевич

І вперше від часу, як познайомився з нею в Авла, Вініцій усвідомив, що якби навіть відшукав дівчину зараз, однаково її не повернути. Нічого такого не спадало йому на думку раніше, але й тепер не міг утямити, бо то було не стільки чітке розуміння, скільки, мабуть, тривожне відчуття якоїсь безповоротної втрати і якогось нещастя. Охопив його неспокій, який одразу ж перейшов у бурю гніву на всіх християн, а на старого й поготів. Цей рибалка, що на перший погляд видався Вініцію простаком, тепер викликав у нього мало не страх і здавався йому втіленням таємничого фатуму, що невблаганно й жорстоко визначав його долю.

Гробар підклав знову кілька смолоскипів у вогонь, вітер перестав шуміти в пініях, полум'я здіймалося прямо, стрімким лезом до миготливих зірок на безхмарному небі, старий же, згадавши про смерть Христа, говорив уже тільки про нього. Всі слухали, затамувавши подих, й тиша стала ще глибшою, ніж до цього, такою, що, здавалося, можна було почути биття сердець. Цей чоловік бачив на власні очі! І оповідав як очевидець, у чиїй пам'яті кожна мить закарбувалася так, що варто заплющити очі, й усе бачиш знову. Отже, говорив, як, повернувшись од хреста, просиділи з Іваном два дні й дві ночі в трапезній, не спавши й не ївши, в терзанні та скорботі, тривозі й відчаї, обхопивши голову руками й роздумуючи про те, що він помер. Ой, ах! Як було тяжко! як тяжко! Вже настав третій день і зоря освітила мури, а вони обидва сиділи так під стіною без ради й надії. То сон їх зморить (бо й ніч перед стратою провели без сну), то прокинуться й починають бідкатися знову. Аж ледве зійшло сонце, прибігла Марія з Магдали[216], не переводячи подиху, з розпущеним волоссям і з криком: "Узяли Господа!" Вони ж, почувши, підхопилися й побігли туди. Але Іван, чоловік молодий, прибіг першим, побачив порожній гроб і не посмів увійти. Лише коли втрьох зібралися біля входу, він, хто їм це розповідає, зайшов, побачив на камені те, в що його загортали, а тіла не було.

Отже, злякалися вони, бо думали, що викрали Христа юдейські священики, і обидва повернулися додому в іще більшому горі. Потім надійшли інші учні, й вони здіймали плач то всі разом, аби їх почув ліпше владика ангелів, то по черзі. Занепали духом вони, бо сподівалися, що вчитель мав спокутувати гріхи Ізраїлю, та ось пішов третій день, як помер, отже, не розуміли, чому отець покинув сина, й воліли б не бачити світу білого й померти — таким тяжким був той тягар.

Спогади про ті страшні хвилини витиснули дві сльози з очей старого, й було добре видно при світлі вогнища, як стікали вони по сивій бороді. Стареча лиса голова затряслася, й голос завмер. Вініцій сказав собі: "Цей чоловік говорить правду і плаче над нею!" — а в простодушних слухачів од горя перехопило подих. Чули вже не раз про загибель Христа, й відомо їм було, що радість настане після смутку, але ж про це розповідав апостол, який бачив, тож під враженням заламували руки, стогнучи, або били себе в груди.

Та помалу заспокоїлися, позаяк бажання слухати далі перемогло. Старий заплющив очі, мов бажаючи ліпше бачити подумки далеке, й продовжував:

"Коли ми так здіймали плач, прибігла знову Марія з Магдали, волаючи, що бачила Господа. Не маючи можливості через сильне сяяння впізнати його, подумала, що це садівник, але він сказав: "Маріє!" Тоді вона крикнула: "Раввуні!" — і припала до його ніг. А він звелів їй іти до учнів, а потім зник. Але вони, учні, не вірили їй, а коли плакала від радості, одні засуджували її, інші думали, що вона від горя збожеволіла, бо говорила також, що біля гробу бачила ангелів, а вони ж, прибігши туди вдруге, бачили порожній гроб. Потім, увечері, прийшов Клопа, який ходив з іншими до Еммауса[217], й повернулися швидко, промовляючи: "Воістину воскрес Господь". І почали вони сперечатися, замкнувши двері через побоювання перед юдеями. Й тут він став між ними, хоча не скрипнули двері, й, бачачи, що вони злякалися, сказав їм: "Мир вам"".

"І я бачив його, як бачили всі, а він був як світоч і як блаженство для сердець наших, бо ми повірили, що він воскрес і що моря висохнуть, гори перетворяться на прах, а його слава не перейде".

"А по восьми днях Фома Дидим[218] уклав пальці в його рани й торкався боку його, а потім упав йому до ніг і вигукнув: "Господь мій і Бог мій!" А той йому відповів: "Тому що побачив мене, увірував. Блаженні, які не бачили, а увірували". І ті слова чули ми, і очі наші дивилися на нього, бо він був серед нас".

Вініцій слухав, і творилося з ним щось дивне. Забув на якийсь час, де він, втратив відчуття реальності, міри, тверезість судження. Став перед двома неможливостями. Не міг повірити в те, що говорив старий, і відчував, що треба бути сліпим і зректися свого власного розуму, аби припустити, що цей чоловік, який сказав: "Я бачив", бреше. Було щось у його хвилюванні, в його сльозах, в його всій постаті і в подробицях подій, про які розповідав, що робило неможливими всілякі сумніви. Вініцію здавалося часом, що йому сниться. Але навколо себе він бачив притихлий натовп; кіптява ліхтарів долітала до його ніздрів; оддалік палали смолоскипи, а біля вогнища на камені стояв старезний чоловік із тремтячою головою, що, даючи свідчення, повторював: "Я бачив!"

І розповідав їм усе далі, аж до вознесіння на небо. Подеколи відпочивав, бо говорив дуже докладно, але відчувалося, що кожна найменша подробиця так закарбувалася в його пам'яті, як на камені. Тих, які його слухали, охопило блаженство. Повідкидали з голів каптури, щоб ліпше чути й не пропустити жодного з тих слів, які були безцінними для них. Здавалось їм, що якась надлюдська сила перенесла їх у Галілею, що ходять разом з учнями по тамтешніх гаях і над водами, що цей цвинтар перетворився на Тиверіадське озеро, і на березі, у світанковій імлі, стоїть Христос, як стояв тоді, коли Іван, дивлячись із човна, сказав: "Це Господь!" — і Петро подався плавом, аби швидше припасти до любих його стіп. На обличчях відбивався безмежний захват і відчуженість од життя, і щастя, і неосяжна любов. Помітно було, що під час тривалої розповіді Петра у декого були видіння, а коли ж він заговорив про те, як у мить вознесіння хмари почали посуватися під ноги Спасителю і, напливаючи, затуляти його від очей апостолів, усі голови підвелися до неба, й настала хвиля очікування, ніби ці люди мали надію побачити його ще або ніби сподівалися, що ступить знову з полів небесних, аби подивитись, як старий апостол пасе довірених йому овець, і поблагословити його та стадо.