Але навколо було спокійно. Пагорби, здавалося, вигріваються й відпочивають на осонні. Процесія спинилася врешті між цирком і Ватиканським пагорбом. Солдати заходилися копати яму, інші поклали на землю хрест, молотки та цвяхи, чекаючи, поки закінчаться приготування, а натовп, такий же тихий і зосереджений, опустився навколішки.
Апостол, із головою в промінні та золотих полисках, повернувся востаннє до міста. Вдалині, трохи нижче, видно було блискучий Тибр; на другому березі — Марсове поле, вище — мавзолей Августа, нижче — величезні терми, які Нерон щойно почав споруджувати, ще нижче — театр Помпея, а за ними, частково закриті іншими будовами, — Септа Юлія[381], багато портиків, храмів, колон, багатоповерхових будівель і врешті — ген, удалині, пагорби, обліплені будинками, величезний людський мурашник, межі якого пропадали у блакитній імлі, гніздо лиходійств, але й могутності, безумства, але й ладу, місто, яке стало головою світу, його поневолювачем, але водночас і його законодавцем і миротворцем, всемогутнє, непереможне, вічне місто.
А Петро, оточений солдатами, дивився на нього так, як дивився б володар на свою вотчину. І сказав: "Спокутуване і моє". І ніхто, не тільки серед тих, що копали яму, куди мали поставити хрест, але навіть серед віруючих, не здогадувався, що дійсно стоїть серед них істинний володар цього міста і що відійдуть імператори, спливуть хвилі варварів, минуть століття, а цей старець пануватиме тут безперервно.
Сонце ще дужче схилилося до Остії та зробилося великим і червоним. Уся західна половина неба запалала неймовірним сяйвом. Солдати підійшли до Петра, щоб роздягти його.
Але він, молячись, випростався раптом і високо простягнув правицю. Кати зупинилися, мовби сторопілі перед ним; віруючі затамували подих, думаючи, що хоче сказати, й настала непорушна тиша.
А він, стоячи на підвищенні, простягнутою рукою почав творити знак хреста, благословляючи в годину смерті:
— Urbi etorbі![382]
І того самого чудового вечора інший загін солдатів Остійською дорогою вів Павла з Тарса до місцевості, що називалася Аква Сальвія. І за ним також ішов натовп віруючих, яких обернув у свою віру, і він упізнавав ближчих знайомих, зупинявся й розмовляв з ними, позаяк до нього як до римського громадянина сторожа ставилася більш поблажливо. За Тригемінською брамою зустрілася йому Плавтілла, донька префекта Флавія Сабіна[383], і, бачачи її молоде обличчя, залите слізьми, сказав: "Плавтілло, донько спасіння вічного, йди собі з миром. Позич мені тільки хустку, якою зав'яжуть мені очі, коли відходитиму до Господа". І, взявши хустку, йшов далі з радісним обличчям, як робітник, що напрацювався добре за цілий день, повертається додому. Думки його, як і в Петра, були спокійні та погідні, мовби вечірнє небо. Очі дивилися в задумі на рівнину, що простягалася перед ним, і на Альбанські гори, занурені в світло. Він згадував про свої мандри, про свої старання та справи, про битви, в яких перемагав, і церкви, що їх по всіх краях і за всіма морями заснував, і думав, що чесно заслужив одпочинок. Адже він також справу довершив. І відчував, що посіяне ним не розвіє вітер злоби. Відходив із певністю, що в боротьбі, оголошеній істиною його, вона переможе, і неймовірний спокій зіходив на його душу.
Дорога до місця страти була далека, і почало смеркати. Гори стали пурпуровими, й підніжжя їх повільно вкривала тінь. Отари поверталися додому. Де-не-де йшли гуртики рабів із знаряддями праці на плечах. Перед будинками на дорозі бавилися діти, поглядаючи з цікавістю на загін солдатів, що проходив. У тому вечорі, в тому прозорому, золотавому повітрі був не тільки спокій та умиротворення, але якась гармонія, що, здавалось, із землі підноситься до неба. І Павло чув її, і серце його переповнювалося радістю від думки, що до тієї музики всесвіту додав єдиний звук, якого не було досі, але без якого вся земля була "як мідь брязкуча і мов кимвал грімкий".
І він пригадував, як навчав людей любові, як їм говорив, що хоч би й роздали маєтність убогим, хоч би й оволоділи мовами всіма й усіма таємницями, й усіма науками, ніщо вони без любові, милосердної, терпеливої, що не заподіює зла, не прагне поклоніння, все скасовує, всьому вірить, усього сподівається, все витримує.
Ось і його життя спливло в навчанні людей такої істини. І тепер говорив собі: "Яка ж сила її спростує і що її переможе? Невже притлумити її зуміє імператор, хоч би й удвічі більше мав легіонів, удвічі більше міст і морів, і земель, і народів?"
І йшов за нагородою як переможець.
Процесія звернула врешті з широкої дороги на вузьку стежку, що вела на схід, до джерела Сальвія. На вересах лежало червоне сонце. Біля джерела центуріон зупинив солдатів, бо час настав.
Але Павло, перекинувши через плече хустку Плавтілли, щоб зав'язати собі нею очі, підвів погляд, який випромінював безмежний спокій, і молився. Так! Час настав, але він бачив перед собою великий зоряний шлях, який вів до неба, і в душі молився тими самими словами, що їх, з усвідомленням своєї виконаної служби та близької кончини, написав раніше: "У боротьбі придатним був, віру зберіг, шлях завершив, наостанок призначено мені вінець правосуддя".
Розділ LXXII
А Рим, як і раніше, безумствував — здавалося, що це місто, яке підкорило світ, починає через брак керівництва руйнуватись од внутрішніх чвар. Ще до того як для апостолів настала остання година, виявлено змову Пізона, а після неї почалася така косовиця найвищих голів у Римі, що тим навіть, хто вбачав бога в Нероні, зрештою видався він богом смерті. Жалоба впала на місто, страх поселився в оселях і в серцях, але портики прикрашалися плющем і квітами, заборонено було виявляти глибокий сум по загиблих. Люди, прокидаючись уранці, задавали собі запитання, чия черга надійде сьогодні. Кортеж привидів із потойбіччя, що тягнувся за імператором, збільшувався з кожним днем.
Пізон поплатився за змову головою, а за ним пішли Сенека і Лукан, Феній Руф і Плавтій Лютеран, і Флавій Сцевін, і Афраній Квінціан, і розпусний співучасник безчинств імператора Туллій Сенеціон, і Прокул, і Арарик, і Авгурин, і Ґрат, і Силан, і Проксум, і Субрій Флав, колись відданий усією душею Нерону, і Сульпіцій Аспер[384]. Одних звела зі світу власна нікчемність, других — боягузтво, третіх — багатство, деяких — сміливість. Імператор, наляканий самою кількістю змовників, оточив міські мури солдатами і тримав місто мовби в облозі, посилаючи щодня центуріонів зі смертними вироками до підозрюваних. Приречені низькопоклонничали ще в листах, повних лестощів, дякуючи імператорові за вирок і заповідаючи йому частину майна, аби решту врятувати для дітей. Здавалося врешті-решт, що Нерон навмисно переходить усі межі, щоб переконатися, до чого спідлилися люди і як довго терпітимуть його криваве володарювання. За змовниками стратили їхніх родичів, друзів і навіть просто знайомих. Мешканці чудових, споруджених після пожежі будинків, виходячи на вулицю, були впевнені, що побачать цілі низки похоронних процесій. Помпей, Корнелій Марціал, Флавій Непот і Стацій Доміцій[385] загинули, звинувачені в недостатній любові до імператора; Новій Приск — як друг Сенеки; Руфрія Криспіна позбавили права на вогонь і воду за те, що колись був чоловіком Поппеї. Великого Тразею звела зі світу доброчесність, багато хто поплатився життям через шляхетне походження, навіть Поппея стала жертвою хвилинного спалаху гніву імператора.