Але смерть викликала нові побоювання, й після неї вони не бачили для себе нічого, тим часом цей лігійський гігант і ця дівчина, подібна до рожевої квітки на тюремній соломі, йшли до неї з радістю, як до брами щастя.
Розділ LXV
Якось увечері навідався до Петронія сенатор Сцевін і завів з ним довгу розмову про тяжкі часи, в які обидва жили, про імператора. Говорив так одверто, що Петроній, хоча й був з ним у приятельських стосунках, насторожився. Сенатор нарікав на те, що світ іде криво й несамовито і що все, разом узяте, мусить скінчитись якимось іще страшнішим лихом, ніж пожежа Рима. Говорив, що навіть августіани розчаровані, що Феній Руф, другий префект преторіанців, насилу терпить безчесну владу Тигелліна і що весь рід Сенеки доведений до крайнощів таким обходженням імператора зі старим наставником, як і з Луканом. Нарешті почав згадувати про незадоволення люду і навіть преторіанців, значну частину яких Феній Руф залучив на свій бік.
— Навіщо це говориш? — запитав його Петроній.
— Через побоювання за імператора, — відповів Сцевін. — Маю далекого родича серед преторіанців, його звати Сцевін, як і мене, й через нього знаю, що діється в таборі… Негативне ставлення зростає й там… Калігула, бач, був теж безумним, і, дивись, що сталося! Ось знайшовся Кассій Херея… Страшний це був учинок, і, напевне, немає серед нас нікого, хто б його схвалив, і все-таки Херея врятував світ од потвори.
— Тобто, — сказав Петроній, — говориш так: "Я Херею не схвалюю, але то був прекрасний чоловік і якби боги послали нам таких якомога більше".
Але Сцевін змінив тему розмови і почав несподівано вихваляти Пізона. Славив його рід, його шляхетність, його прихильність до дружини і, врешті, розум, спокій та рідкісний дар залучати людей.
– Імператор бездітний, — сказав, — і всі бачать наступником Пізона. Без сумніву кожний допоміг би йому з усією душею прийти до влади. Любить його Феній Руф, рід Аннеїв йому відданий. Плавтій Латеран і Туллій Сенеціон скочили б за нього в огонь. Те ж саме Натал, і Субрій Флав, і Сульпіцій Аспер, і Афраній Квінціан, і навіть Вестин.
— З цього останнього небагато Пізонові користі, — відповів Петроній. — Вестин боїться власної тіні.
— Вестин боїться снів і духів, — відповів Сцевін, — але чоловік він енергійний, і його справедливо хочуть обрати консулом. За те, що він у душі проти переслідування християн, не мусиш ти його засуджувати, бо й ти зацікавлений у тому, щоб це безумство припинилося.
— Не я, а Вініцій, — сказав Петроній. — Заради Вініція хотілося б мені врятувати одну дівчину, але не можу, бо позбувся прихильності Агенобарба.
— Як це? Чи не помітив ти, що імператор знову наближає тебе і починає з тобою заговорювати? І скажу тобі чому. Ось збирається знову до Ахайї, щоб там співати грецькою мовою власні пісні. Горить бажанням вирушити в цю подорож, але разом з тим дрижить від думки про насмішкуватість греків. Вважає, що там або йому може випасти найбільший успіх, або його може спіткати величезний провал. Потребує доброї поради і знає, що ліпше за тебе ніхто йому не може її надати. Ось привід для повернення прихильності.
— Лукан міг би замінити мене.
— Міднобородий ненавидить його і в душі засудив його на смерть. Шукає тільки причину, бо він завжди шукає причин. Лукан розуміє, що треба поспішати.
— Присягаюся Кастором! — сказав Петроній. — Можливо, це так. Але мав би ще один спосіб швидкого повернення прихильності.
— Який?
— Повторити Міднобородому те, що ти говорив хвилину тому.
— Я нічого не говорив тобі! — вигукнув схвильовано Сцевін.
Петроній поклав йому руку на плече:
— Ти назвав імператора безумним, передбачав наступництво Пізона і сказав: "Лукан розуміє, що треба поспішати". Із чим це ви хочете поспішати, carissime?
Сцевін зблід, і хвилину вони дивились один одному в вічі.
— Не повториш!
— Присягаюся стегнами Кіприди! Ти таки мене добре знаєш! Ні! Не повторю. Нічого не чув, але теж і не хочу нічого чути… Розумієш! Життя закоротке, аби варто було вживати якихось заходів. Прошу тебе тільки, щоб відвідав сьогодні Тигелліна і розмовляв з ним так само довго, як зі мною, про що захочеш.
— Для чого?
— Для того, аби, якщо мені скаже колись Тигеллін: "Сцевін був у тебе", я міг йому відповісти: "Того самого дня був також і в тебе".
Слухаючи його, Сцевін зламав тростинку зі слонової кістки, яку мав у руці, і відповів:
— Нехай лиха доля впаде на цю річ. Буду сьогодні в Тигелліна, а потім на бенкеті в Нерви. Адже й ти будеш. В усякому разі до зустрічі післязавтра в амфітеатрі, де виступлять уже рештки християн!.. До побачення!
— Післязавтра, — повторив, залишившись сам, Петроній. — Отже, не можна втрачати часу. Агенобарб дійсно потребує мене в Ахайї, тож, може, рахуватиметься зі мною.
І вирішив спробувати останній засіб.
На бенкеті в Нерви імператор зажадав, аби Петроній був напроти нього, бо хотів поговорити з ним про Ахайю та про міста, в яких є шанси виступити найліпше. Йшлося найбільше про афінян, яких він боявся. Інші августіани зосереджено слухали ту розмову, щоб, вихопивши окрушини суджень Петронія, видавати пізніше їх за свої власні.
— Здається мені, що я досі ще не жив, — сказав Нерон, — і що з'явлюся на світ лише в Греції.
— Народишся для нової слави та безсмертя, — відповів Петроній.
— Сподіваюся, що так і станеться й Аполлон не виявиться заздрісним. Якщо повернуся з тріумфом, здійсню йому гекатомбу, якої жоден бог не мав досі.
Сцевін процитував вірш Горація:
Sic te diva potens Cypri,
Sic fratres Helenae, lucida sidera,
Ventorumque regat pater…[378]
— Корабель стоїть уже в Неаполісі, — сказав імператор. — Хотів би виїхати й завтра.
На це Петроній підвівся і, дивлячись просто в вічі Нерона, сказав:
— Дозволь, божественний, я спершу влаштую весільний бенкет, на який передовсім запрошую тебе.
— Весільний бенкет? Який? — запитав Нерон.
— Вініція з донькою лігійського царя, а твоєю заручницею. Вона, щоправда, тепер у в'язниці, але, по-перше: як заручниця не може бути ув'язнена, а по-друге: ти сам зволив одружити Вініція з нею, твої вироки, як вироки Зевса, незаперечні — тому накажи випустити її з в'язниці, і я віддам її женихові.