Урс довго дивився на нього мовчки, та врешті-решт смикнув його за туніку.
— Пане, — запитав, — як ти потрапив сюди і чи прийшов її врятувати?
Вініцій підвівся й протягом хвилини ще не міг побороти свого хвилювання.
— Вкажи мені спосіб! — відповів він.
— Я думав, що ти його знайдеш, пане. Мені один тільки спадав на думку…
Тут кинув погляд на заґратований отвір, потім, ніби відповідаючи самому собі, сказав:
— Так!.. Але там же солдати…
— Сотня преторіанців, — відповів Вініцій.
— Отже — не пройдемо!
— Ні!
Лігієць потер долонею лоб і запитав удруге:
— Як же ти ввійшов?
— Маю тесеру від доглядача Смердючих Ям…
І раптом замовк, ніби вражений новою думкою.
— Присягаюся муками Спасителя! — заговорив квапливо. — Я тут залишусь, а вона нехай візьме мою тесеру, нехай загорне голову ганчіркою, накине на плечі плащ і вийде. Серед рабів-могильщиків є кілька підлітків, отже преторіанці не впізнають її, а коли дістанеться дому Петронія, той врятує її!
Але лігієць опустив голову на груди й відповів:
— Вона не погодиться на це, бо любить тебе, а до того ж хвора і звестися на ноги сама не може.
За хвилину додав:
— Якщо ти, пане, і шляхетний Петроній не могли її визволити із в'язниці, то хто ж її може врятувати?
— Лише Христос!..
Потім замовкли обидва. Простодушний лігієць міркував собі: "Адже він би міг усіх урятувати, але якщо вже цього не робить, то, мабуть, настала година мук і смерті". І згоден був на неї для себе, але жаль йому було до глибини душі цього дитяти, яке виросло на його руках і яке любив дужче за життя.
Вініцій опустився навколішки коло Лігії. Крізь заґратований отвір проникло до підземелля сяйво місяця й освітило її краще за каганець, який миготів над дверима.
Раптом Лігія розплющила очі й, поклавши свої гарячі долоні на руки Вініція, сказала:
— Бачу тебе — і знала, що прийдеш.
А він припав до її рук і почав прикладати їх до чола й до серця, потім злегка підняв її, притискаючи до грудей.
— Я прийшов, люба, — сказав він. — Нехай тебе Христос збереже і врятує, о Лігіє кохана!..
І не міг більше говорити, бо серце почало в нього нити від скорботи й любові, а скорботу не хотів перед нею виявляти.
— Я хвора, Марку, — відповіла Лігія, — і чи на арені, чи тут, у в'язниці, мушу померти… Але я молилась, аби тебе перед тим побачити, й ти прийшов: Христос мене почув!
Він іще не міг здобутися на слова й тільки притискав її до грудей, а вона мовила далі:
— Бачила тебе крізь вікно в Тулліанумі — і знала, що хотів прийти. А тепер Спаситель дав мені хвилинку ясності розуму, щоб ми могли попрощатися. Вже я йду до нього, Марку, але кохаю тебе й кохатиму завше.
Вініцій опанував себе, придушив біль у собі й заговорив голосом, якому намагався надати спокою:
— Ні, люба. Ти не помреш. Апостол велів сподіватися та обіцяв молитися за тебе, а він знав Христа, Христос його любив і ні в чому йому не відмовить… Коли б тобі судилося померти, Петро не наказував би надіятись, а він мені сказав: "Сподівайся!" Ні, Лігіє! Христос змилується наді мною… Він не хоче твоєї смерті, він її не допустить… Присягаюся тобі іменем Спасителя, Петро молиться за тебе!
Настала тиша. Єдиний каганець, який висів над дверима, згас, але зате світло місяця лилося крізь отвір. У протилежному кутку підвалу запищало дитя й затихло. Знадвору лише долітали голоси преторіанців, які, відбувши свою зміну в охороні, грали біля муру в "дванадцять ліній".
— О Марку, — відповіла Лігія, — Христос сам благав Отця: "Позбав мене цієї чаші страждань", одначе випив її до дна. Христос сам помер на хресті, а тепер гинуть за нього тисячі, тож чому одну мене мав би пощадити? А хто я, Марку? Чула, як Петро говорив, що й він помре мучеником, а хто я проти нього? Коли прийшли до нас преторіанці, боялася смерті та мук, але тепер уже нічого не боюся. Дивись, яка це страшна в'язниця, а я йду на небо. Подумай, що тут є імператор, а там Спаситель, добрий і милосердний. І немає смерті. Ти мене кохаєш, отже подумай, яка буду щаслива. О Марку любий, думай, що ти там прийдеш до мене!
Тут замовкла, аби набрати повітря у свої хворі груди, потім піднесла до своїх уст його руку:
— Марку!
— Що, люба?
— Не плач за мною і пам'ятай, що ти там прийдеш до мене. Жила я недовго, але Бог подарував мені душу твою. Тож хочу сказати Христу, що хоч померла і хоч дивився на смерть мою, і хоч лишився в скорботі, одначе не нарікав на його волю і любиш його завше. Ти ж будеш його любити і терпляче перенесеш мою смерть?.. Бо тоді він поєднає нас, а я тебе кохаю і хочу бути з тобою…
Тут знову забракло їй повітря, й ледве чутним голосом договорила:
— Пообіцяй мені це, Марку!..
Вініцій, тремтячими руками обійнявши її, відповів:
— Присягаюся твоєю святою головою — обіцяю!..
Тоді в тьмяному світлі місяця проясніло її обличчя. Ще раз піднесла до вуст його руку і прошепотіла:
— Я дружина твоя!..
За муром преторіанці, що грали в "дванадцять ліній", завели голосну суперечку, але вони забули про в'язницю, про охоронців, про все на світі й, відчуваючи в собі душі ангельські, почали молитися.
Розділ LXI
Протягом трьох днів, а радше трьох ночей ніщо не порушувало їхнього спокою. Коли звичайна тюремна робота, що полягала у відокремленні померлих од живих і тяжкохворих од здорових, закінчувалась і натомлені охоронці вкладалися спати в коридорах, Вініцій заходив до підвалу, в якому була Лігія, й залишався в ньому до самісінького світанку. Вона клала йому голову на груди, й вони розмовляли тихими голосами про любов і смерть. Обоє мимоволі, в думках і розмовах, оддалялися все дужче від життя і втрачали відчуття реальності. Обоє були, як люди, що, відпливши на судні від суші, не бачать уже берега й занурюються поволі в безкінечність. Обоє перетворюються поступово на духів, смутних, залюблених одне в одного та в Христа і готових одлетіти. Часом лише до його серця вривався ще біль, як вихор, часом спалахувала, мов блискавка, надія, народжена з любові й віри в милосердя розіп'ятого Бога, і він з кожним днем усе більше відривався від землі й оддавався смерті. Вранці, коли виходив із підземелля, дивився на світ, на місто, на знайомих і на справи житейські мовби крізь сон. Все видавалося йому чужим, далеким, марним і скороминущим. Перестала його жахати навіть загроза мук, бо мав відчуття, що це щось таке, через що можна перейти ніби в забутті, з поглядом, спрямованим на щось інше. Обом здавалося, що починає вже їх огортати вічність. Розмовляли про любов, про те, як любитимуться й житимуть разом, але тільки вже по той бік могили, і якщо часом іще думки зверталися до земних справ, то лише як думки людей, які, готуючись у далеку дорогу, розмовляють про дорожні приготування. Зрештою оточувала їх така тиша, яка оточує дві всіма забуті колони десь у пустелі. Турбувалися вже тільки про те, щоб Христос їх не розлучив; а позаяк хвилина кожна зміцнювала в них ту певність, любили його як ланку, що мала поєднати їх і в безкінечному блаженстві, і в безкінечному спокої. Ще на землі опадав із них порох земний. Душі їхні ставали чистими як сльоза. Під загрозою смерті, серед поневірянь і страждань, у тюремному барлозі почалося для них небо, бо вона брала його за руку й вела, ніби вже спасенна і свята, до вічного джерела життя.