— Був на Палатині, — сказав. — З'явився там навмисно й навіть сів грати в кості. В Аніція ввечері бенкет, я обіцяв, що ми прийдемо, але тільки по півночі, позаяк мушу виспатись. Принаймні я там буду, і добре було б, якби й ти був.
— Чи не було яких-небудь вістей од Нігера або від Назарія? — запитав Вініцій.
— Ні. Побачимо їх лише опівночі. А ти помітив, що насувається гроза?
— Так.
— Завтра має бути видовище: розпинатимуть християн, але, може, дощ стане на заваді.
Потім підійшов до Вініція і, торкнувшись його плеча, мовив:
— Але її не побачиш на хресті, лише в Коріолах. Присягаюся Кастором! Не віддав би тієї хвилини, в якій ми її визволимо, за всі геми Рима. Вечір уже близько…
Дійсно, смеркало, й темрява почала огортати місто раніше, ніж зазвичай, через хмари, що закрили все видноколо. З настанням вечора пішов великий дощ, який, паруючи на розпеченому денною спекою камінні, наповнив туманом вулиці міста. Потім він то посилювався, то затихав, то знову налітав короткими поривами.
— Ходімо! — врешті сказав Вініцій. — Через грозу можуть почати раніше виносити тіла із в'язниці.
— Час! — відповів Петроній.
І, накинувши галльські плащі з каптурами, вийшли через садову хвіртку на вулицю. Петроній озброївся коротким римським кинджалом, сікою, який брав завше із собою в нічні походи.
Місто було через грозу безлюдним. Час від часу блискавка розтинала хмари, освітлюючи яскравим спалахом зведені заново або ті, що тільки споруджуються, будинки й мокрі кам'яні плити, якими викладено було вулиці. При такому світлі побачили врешті після доволі довгого шляху пагорб, на якому стояв маленький храм Лібітини, а під пагорбом — людей із мулами та кіньми.
— Нігере! — погукав тихо Вініцій.
— Це я, пане! — озвався голос із дощу.
— Все готово?
— Так, любий. Тільки стемніло, ми були вже на місці. Але сховайтеся під кручею, бо промокнете наскрізь. Яка гроза! Гадаю, буде град.
Дійсно, побоювання Нігера справдилися, позаяк невдовзі почав сипати град, спершу дрібний, потім усе більший і густіший. Одразу похолоднішало.
Вони ж, стоячи під кручею, закриті від вітру й крижаних куль, розмовляли притишеними голосами.
— Якщо нас хто й побачить, — сказав Нігер, — не виникне ніякої підозри, маємо вигляд людей, які перестоюють грозу. Але боюся, щоб не відклали винесення трупів до завтра.
— Град не падатиме довго, — сказав Петроній. — Мусимо чекати хоча б і до ранку.
Дійсно чекали, наслухаючи, чи не долетить до них відлуння жалобної ходи. Град і справді перестав, але відразу ж зашуміла злива. Часом зривався вітер і приносив з боку Смердючих Ям жахливий трупний запах, бо тіла там закопували неглибоко й недбало.
Раптом Нігер сказав:
— Бачу в тумані вогник… Один, другий, третій… Це смолоскипи!
І звернувся до людей:
— Глядіть, щоб мули не форкали!..
– Ідуть! — сказав Петроній.
Вогні ставали все виразнішими. За хвилину можна було вже розрізнити хитливе під вітром полум'я смолоскипів.
Нігер почав хреститися й шепотіти молитву. Тим часом похмура процесія наближалась і врешті, порівнявшись із храмом Лібітини, спинилася. Петроній, Вініцій і Нігер притислися мовчки до кручі, не розуміючи, що це значить. Але носії спинилися тільки для того, щоб пообв'язувати собі лиця та роти ганчірками для захисту від задушливого смороду, який біля самих путикул був нестерпним, потім підняли ноші з трунами й пішли далі.
Одна тільки труна лишилася на місці напроти храму.
Вініцій кинувся до неї, а за ним Петроній, Нігер і два раби-бритти з ношами.
Але перш ніж вони добігли, в темряві почувся пригнічений голос Назарія:
— Пане, перевели її разом із Урсом до Есквілінської в'язниці… Ми несемо інше тіло! А її забрали близько півночі!..
Петроній, повернувшись додому, насупився як чорна хмара і навіть не намагався втішати Вініція. Розумів, що про визволення Лігії з есквілінських підземель нема чого й думати. Здогадувався, що, мабуть, тому переведено її з Тулліануму, щоб не померла від пропасниці та щоб не уникла призначеного їй амфітеатру. Та це було доказом того, що за нею стежили й охороняли пильніше, ніж інших. Петронію до глибини душі було жаль і її, і Вініція, але, крім того, мучила його й та думка, що вперше в житті щось йому не вдалось і що вперше він виявився переможеним у боротьбі.
"Фортуна, здається, мене покидає, — мовив собі, — але боги помиляються, коли гадають, що погоджуся на таке, приміром, життя, як у нього".
Тут глянув на Вініція, що також дивився на нього розширеними зіницями.
— Що з тобою? У тебе пропасниця? — мовив Петроній.
А той відповів якимсь дивним, пригніченим і повільним голосом, як хвора дитина:
— А я вірю, що він може мені її повернути.
Над містом затих останній гуркіт грому.
Розділ LVIII
Триденний дощ, явище виняткове в Римі під час літа, і град, який падав усупереч природному ладові не лише вдень і ввечері, але й серед ночі, перервали видовища. Народ захвилювався. Передбачали неврожай на виноград, а коли одного дня блискавка розплавила на Капітолії бронзову статую Церери, звелено було приносити жертви до храму Юпітера Рятівника. Жерці Церери пустили чутку, що гнів богів упав на місто з приводу занадто млявого виконання страти християн, отож чернь вимагала, щоб без огляду на погоду було прискорено подальший перебіг ігор, і радість охопила Рим, коли оголошено врешті, що після трьох днів перерви видовища поновляться.
Тим часом повернулась і гарна погода. Амфітеатр із самого зранку наповнився тисячами людей, імператор прибув також рано з весталками і двором. Видовище мало розпочатися з боротьби християн між собою, тому їх одягли як гладіаторів і дали їм усяку зброю, що слугувала професійним бійцям для наступального та оборонного бою. Але тут настало розчарування. Християни покидали на пісок сітки, вила, списи й мечі й одразу ж почали обійматися та підбадьорювати одне одного перед муками та смертю. Тоді глибока образа та обурення заволоділи серцями публіки. Одні дорікали їх за малодушність і боягузтво, інші стверджували, що ті не хочуть битися навмисно через ненависть до народу і щоб його позбавити радості бачити мужню боротьбу. Врешті, за наказом імператора, випустили на них справжніх гладіаторів, ті уклінних і беззбройних перебили як оком змигнути.