— Хвороба вберегла її від ганьби, нелюди ці бояться зарази, — сказав хлопець. — Урс і лікар Главк не відходять од її ложа ні вдень, ні вночі.
— Чи охоронці лишилися ті самі?
— Так, пане, і Лігія в їхній кімнаті. В'язні, що були в нижньому приміщенні, перемерли всі від пропасниці або задихнулися від спеки.
— Хто ти? — запитав Петроній.
— Шляхетний Вініцій мене знає. Я — син удови, в якої мешкала Лігія.
– І християнин?
Хлопець поглянув запитливо на Вініція, але, бачачи, що той у цю хвилину молиться, підвів голову і сказав:
— Так.
— Яким чином тобі вдається вільно проходити до в'язниці?
— Я найнявся, пане, виносити тіла померлих і зробив це для того, щоб допомагати моїм братам і приносити їм із міста вісті.
Петроній почав придивлятись уважніше до красивого обличчя хлопця, його блакитних очей і чорного густого волосся, після чого запитав:
— З якого краю, хлопче?
— Я галілеянин, пане.
— Чи хотів би ти, щоб Лігія була вільна?
Хлопець підвів очі догори:
— Хоч би й сам потім мусив померти.
У цей час Вініцій перестав молитись і сказав:
— Скажи охоронцям, аби поклали її до труни, як померлу. Добери собі помічників, які вночі разом із тобою винесуть її. Поблизу Смердючих Ям ви знайдете людей, які чекатимуть на вас із ношами, й оддасте їм труну. Охоронцям обіцяй од мене, що дам їм стільки золота, скільки зможе кожен понести у своєму плащі.
І коли так сказав, обличчя його втратило звичний мертовний вираз, прокинувся в ньому воїн, якому сподівання повернуло колишню енергію.
Назарій спалахнув од радості й, підвівши руки, закричав:
— Нехай Христос ізцілить її, тепер же вона буде вільною!
— Гадаєш, охоронці погодяться? — запитав Петроній.
— Вони, пане? Тільки знали б, що не чекає на них за це кара й муки!
— Саме так! — сказав Вініцій. — Охоронці хотіли погодитися навіть на її втечу, тим паче дозволять її винести, як мертву.
– Є, щоправда, чоловік, — сказав Назарій, — який перевіряє розжареним залізом, чи тіла, що їх виносимо, є мертві. Але цей бере всього по кілька сестерціїв за те, щоб не торкатися залізом лиця покійного. За один ауреус він торкнеться труни, а не тіла.
— Скажи йому, що він отримає повний гаманець ауреусів, — сказав Петроній. — Але чи зумієш добрати певних помічників?
— Зумію добрати таких, які за гроші продадуть власних дружин і дітей.
— Де ж їх знайдеш?
— У самій в'язниці або в місті. Охоронці, якщо їм заплатити, впустять, кого захочу.
— У такому разі проведеш туди як найманця мене, — сказав Вініцій.
Але Петроній категорично почав його відраджувати, щоб цього не робив. Преторіанці можуть його впізнати навіть переодягненого, й тоді все пропало.
— Ані до в'язниці, ані до Смердючих Ям! — сказав він. — Треба, аби всі, й імператор, і Тигеллін були переконані, що вона померла, інакше відразу ж спорядять погоню. Підозру можемо приспати лише одним способом — коли її вивезуть в Альбанські гори або далі, на Сицилію, ми залишимося в Римі. Через тиждень або два ти захворієш і викличеш Неронового лікаря, він тобі порадить виїхати в гори. Тоді поєднаєтесь, а потім…
Тут замислився на хвилину, а далі, махнувши рукою, мовив:
— Потім настануть, може, інші часи.
— Нехай Христос змилується над нею, — сказав Вініцій, — бо ти говориш про Сицилію, а вона хвора й може померти…
— Розмістимо її тим часом ближче. Її вилікує саме повітря, тільки б вирвати із в'язниці. Чи нема в тебе в горах якого-небудь орендаря, що йому ти можеш довіряти?
– Є! Маю! Авжеж! — відповів поквапливо Вініцій. — Є біля Коріол у горах певний чоловік, який на руках носив мене, коли я був іще дитям, і який любить мене й досі.
Петроній подав йому таблички.
— Напиши до нього, аби прибув завтра. Гінця пошлю негайно.
Сказавши це, погукав доглядача атрію й оддав розпорядження. За кілька хвилин раб на коні скакав уже крізь ніч до Коріол.
— Хотів би, — сказав Вініцій, — аби Урс супроводжував її в дорозі… Мені було б спокійніше…
— Так, пане, — сказав Назарій, — це чоловік надлюдської сили, який виламає ґрати й піде за нею. Є одне вікно над прямовисною, високою стіною, під яким охоронець не стоїть. Принесу Урсові мотузку, а решту він зробить сам.
— Присягаюся Геркулесом! — сказав Петроній. — Нехай виривається, як йому заманеться, але не разом із нею і не через два або три дні після неї, підуть за ним слідом і виявлять її схованку. Присягаюся Геркулесом! Чи хочете загубити себе і її? Забороняю вам згадувати при ньому Коріоли, інакше я умиваю руки.
Обидва визнали слушність його зауваження й замовкли. Потім Назарій почав прощатись, обіцяючи прийти завтра на світанку.
Із охоронцями сподівався домовитись іще цієї ночі, але передовсім хотів забігти до матері, яка в ці непевні та страшні часи не мала через нього жодної хвилини спокою. Помічника вирішив не шукати в місті, а знайти і підкупити кого-небудь із тих, які разом з ним виносили трупи із в'язниці.
Перед тим як піти, одначе, затримався ще і, відвівши вбік Вініція, почав шепотіти:
— Пане, я не скажу про наш намір нікому, навіть матері, але апостол Петро обіцяв прийти до нас із амфітеатру, і йому я розповім усе.
— Можеш у цьому домі говорити голосно, — відповів Вініцій. — Апостол Петро був у амфітеатрі разом із людьми Петронія. Зрештою, я сам піду з тобою.
І наказав подати собі плащ раба, після чого обидва вийшли.
Петроній глибоко зітхнув.
"Бажав раніше, — думав він, — аби померла від тієї пропасниці, бо для Вініція було б це ще не найстрашнішим. Але тепер готовий пожертвувати Ескулапові золотий триніг за її видужання. Ах ти, Агенобарбе, хочеш собі влаштувати забаву зі страждань закоханого! Ти, Августо, спершу заздрила красі дівчини, а тепер зжерла б її живцем, тому що загинув твій Руфій… Ти, Тигелліне, хочеш її знищити на зло мені!.. Побачимо. Я вам говорю, що очі ваші не побачать її на арені: або помре власною смертю, або її вирву у вас, як із собачої пащі… І вирву так, що не знатимете про це, а потім, дивлячись на вас, думатиму: ото бовдури, яких Петроній обвів навколо пальця…"
І, задоволений собою, попрямував до триклінію, де разом з Евнікою сів вечеряти. Лектор читав їм у той час ідилії Феокріта[370]. Надворі вітер нагнав хмар з боку Соракту й раптова гроза порушила тишу погожої літньої ночі. Час від часу гуркіт грому розлягався над сімома пагорбами, вони ж, поряд на своїх ложах за столом, слухали сільського поета, який співучою дорійською говіркою славив пастушу любов, і потім, заспокоєні, готувалися до приємного відпочинку.