Але багатші не брали участі в боротьбі за тесери. Августіани забавлялися виглядом Хілона й насміхалися з його марного силкування показати, що на бійку та кровопролиття може дивитися так само спокійно, як усякий інший. Одначе даремно бідолашний грек хмурив брови, кусав губи та стискав кулаки так, що нігті впивалися йому в долоні. Як його грецька натура, так і притаманне йому боягузтво не переносили таких видовищ. Обличчя його зблідло, чоло вкрилося краплями поту, губи посиніли, очі позападали, а тіло охопив дрож. По закінченні бою опанував дещо себе, та коли взяли його на кпини, раптом розгнівався й відчайдушно почав огризатися.
— Ага, греку! Тобі нестерпний вигляд подертої людської шкіри, — мовив, смикнувши його за бороду, Ватиній.
Хілон же вишкірив на нього свої два останні жовті зуби й одповів:
— Мій батько не був шевцем, отже не вмію латати її.
— Macte! Habet! — почулися голоси.
Але інші продовжували глузувати.
— Він же не винен, що замість серця має в грудях кавалок сиру! — вигукнув Сенеціон.
— Ти ж не винен, що замість голови маєш сечовий міхур, — здобувся на відповідь Хілон.
— Може, станеш гладіатором? Добрячий би вигляд мав із сіткою на арені.
— Коли б тебе в неї спіймав, дістався б мені смердючий одуд.
— А що буде з християнами? — запитав Фест із Лігурії[365]. — Чи не хотів би ти стати псом і кусати їх?
— Не хотів би стати твоїм братом.
— Ти, меотійська проказо![366]
— Ти, лігурійський муле!
— Шкура в тебе, видно, свербить, але не раджу просити мене, щоб почухав.
— Чухай себе сам. Якщо зіскребеш свої прищі, позбудешся найліпшого в собі.
Так вони знущалися над Хілоном, а він огризався в'їдливо серед загального сміху.
Імператор плескав у долоні, повторював: "Macte!" і під'юджував їх. За хвилину, одначе, підійшов до грека Петроній і, торкнувшись тростиною зі слонової кістки його плеча, холодно сказав:
— Це добре, філософе, але в одному тільки помилився ти: боги створили тебе злодієм, а ти став демоном, і тому не витримаєш!
Старий подивився на нього своїми почервонілими очима, та цього разу не знайшов якоїсь готової образи. На хвилину замовк, а потім відповів, мовби через силу:
— Витримаю!..
Але тим часом труби подали знак, що перерва закінчилась. Люди покидали проходи, в яких збирались, аби розім'яти ноги та погомоніти. Почався загальний рух і звична колотнеча щодо зайнятих попередньо місць. Сенатори та патриції проходили до своїх рядів. Поволі стихав гамір і в амфітеатрі відновлювався порядок. На арені з'явилися гурти людей, аби тут і там розгребти граблями грудки піску, що злиплися від загуслої крові.
Надходила черга християн. Але позаяк було це новим для люду видовищем і ніхто не знав, як вони поведуться, всі очікували їх із певним зацікавленням. Настрій черні був зосереджений, очікували ж бо сцен надзвичайних, але ворожий. Адже ці люди, що мали з'явитися зараз, спалили Рим та одвічні його скарби. Вони ж пили кров немовлят, отруювали воду, проклинали весь рід людський і чинили найжахливіші лиходійства. Розбудженій ненависті не досить було найстрашніших кар, і коли якимись побоюваннями переймалися серця, то тільки побоюваннями про те, чи муки виявляться достатньою розплатою за гріхи цих зловорожих смертників.
Тим часом сонце піднялося високо і проміння його, просвічуючи пурпуровий веларій, наповнило амфітеатр кривавим світлом. Пісок набув огнистої барви, і в цих полисках, у людських обличчях, як і в пустці арени, яку за хвилину мала заповнити мука людська та звіряча лють, було щось моторошне. Здавалося, що в повітрі висить жах і смерть. Люд, зазвичай веселий, тепер, охоплений ненавистю, мовчав. Обличчя мали жорстокий вигляд.
Та ось префект подав знак: тоді з'явився знову той самий старий, наряджений Хароном, який викликав на смерть гладіаторів, і, пройшовши повільним кроком через усю арену, посеред глухої тиші знову тричі вдарив молотом у двері.
В амфітеатрі почувся глухий гамір:
— Християни! Християни!..
Заскреготіли залізні ґрати в темних отворах, розляглися звичні вигуки мастигофорів: "На арену!", і за одну мить арена заповнилася натовпом постатей, що нагадували фавнів, у кудлатих шкурах. Усі бігли прудко, дещо гарячково, і, впавши в середині круга навколішки, підводили одні біля інших руки догори. Люд вирішив, що це було прохання пощади, і, обурений таким боягузтвом, почав тупати, свистіти, жбурляти порожнім посудом із-під вина, обгризеними кістками і горлати: "Звірів! Звірів!.." Але раптом сталося щось неочікуване.
Зсередини волохатого гурту почувся спів, і в ту ж мить залунав гімн, який уперше почули в римському цирку:
Christus regnat!..[367]
Тоді подив охопив глядачів. Смертники співали, підвівши очі до веларію. Зблідлі обличчя, але натхненні. Всі зрозуміли, що люди ці не прохають милосердя і, здається, не бачать ні цирку, ні люду, ні сенату, ні імператора. "Christus regnat!" лунало все голосніше, і в рядах, аж ген догори, не один із глядачів запитував себе: що це діється і хто такий цей Christus, який царює в устах цих людей, змушених померти? А тим часом відчинено інші ґратчасті ворота й на арену стрімко вирвалася з диким гавканням зграя собак: полових велетенських молоських собак із Пелопоннесу, смугастих піренейських і, схожих на вовків, кудлатих псів із Гібернії, виголоджуваних навмисно, із запалими боками й налитими кров'ю очима. Виття та скімлення наповнило амфітеатр. Християни, завершивши спів, стояли навколішках нерухомі, мовби скам'янілі, тільки зі стогоном повторюючи хором: "Pro Christo! Pro Christo!"[368]. Пси, відчувши людей під шкурами звірів і здивовані їх нерухомістю, не посміли на них одразу напасти. Одні спиналися на огорожу лож, мовби хотіли дістатися глядачів, інші бігали по колу, розлючено гавкаючи, наче ганялися за якимось невидимим звіром. Люд розгнівався. Загули тисячі голосів, одні з глядачів наслідували ричання звірів, другі гавкали, як собаки, треті цькували псів усіма мовами. Амфітеатр здригався від галасу. Роздражнені собаки то підскакували до тих, що стояли навколішках, то задкували ще, клацаючи зубами, аж поки нарешті один із молоських псів устромив ікла в плече жінки, що стояла навколішках попереду всіх, і підім'яв її під себе.