— Амінь! — залунали голоси.
Із його очей випромінювалося все яскравіше світло та віяло від нього силою, величчю, святістю. Голови схилялися перед ним, і він, коли змовкли вигуки "Амінь!", мовив далі:
— Сійте в сльозах, аби збирати у веселощах. Чому лякаєтеся сили зла? Над землею, над Римом, над мурами міст є Господь, який поселився в душах ваших. Каміння зволожиться від сліз, пісок просякне кров'ю, могили заповняться тілами вашими, і я вам говорю: ви — переможці! Се гряде Господь підкорити місто лиходійств, гніту й гордині, і ви — воїнство його! І, як сам спокутував муками своїми та кров'ю гріхи світу, так хоче, аби ви спокутували муками та кров'ю це гніздо неправедності!.. Це вам свідчу вустами моїми!
І розпростер руки, і погляд спрямував догори, і в них завмерли серця, бо відчули, що очі його бачать щось таке, чого не дано вздріти їхнім смертним очам.
Навіть лице в нього змінилось, осяялось ясністю, і дивився якийсь час у мовчанні, буцім онімів од захвату, але знову почули голос його:
— Ти є, Господи, і вказуєш мені шляхи свої!.. Та як це, о Христе!.. Не в Єрусалимі, але в цьому місті сатани хочеш закласти столицю свою? Тут, де нині править Нерон, має постати вічне царство твоє? О Господи, Господи! І ти велиш цим боязким, аби з кісток своїх збудували фундамент під Сіон[355] світу, а духові моєму велиш прийняти владу над ним і над народами землі?.. І ось проливаєш джерело сили на слабких, аби вони стали сильними, і велиш мені пасти стадо агнців твоїх, аж поки світу й сонця… О, будь же славен у веліннях твоїх, ти, що наказуєш нам перемогти. Осанна! Осанна!
Ті, що були в тривозі, піднеслися духом, у тих, які засумнівалися, влився струмінь віри. Одні голоси закричали враз: "Осанна!", інші: "Pro Christo!"[356], після чого настала тиша. Ясні літні блискавиці освітлювали стіни сарая та обличчя, зблідлі від хвилювання.
Петро, втупившись у своє видіння, молився ще довго, та зрештою отямився і, повернувши до присутніх своє натхненне, наповнене світлом обличчя, мовив:
— Ось так, як Господь у вас переміг сумніви, так і ви йдіть перемагати в ім'я його!
І хоча знав уже, що вони переможуть, хоча знав, що виросте з їхніх сліз і крові, одначе голос його затремтів од хвилювання, коли хрестив їх, і мовив:
— А тепер благословляю вас, діти мої, на муки, на смерть, на вічність!
Але вони оточили його, вигукуючи: "Ми вже готові, тільки ти, святий чоловіче, бережи себе, бо ти — намісник, який вершить справу Христову!" І, кажучи так, хапалися за його одяг, він же клав руки їм на голови і прощався з кожним зосібна, як батько прощається з дітьми, яких посилає в далеку подорож.
І зразу почали виходити з сарая, бо конче вже їм було необхідно йти додому, а звідти до в'язниць і на арену. Помисли їх одірвались од землі, душі вирушили в політ до вічності, і вони йшли, як уві сні або в екстазі, протиставляючи ту силу, що в них була, силі та жорстокості Звіра.
Апостола ж узяв під руку Нерей, слуга Пудента, і повів його по схованій у винограднику стежці до свого дому. Але серед ясної ночі рушив за ними Вініцій, і коли, врешті, дійшли до будинку Нерея, він кинувся в ноги апостолу.
Той же, впізнавши його, запитав:
— Чого хочеш, сину мій?
Але Вініцій після того, що чув у сараї, не смів його вже ні про що прохати, лише, обхопивши обома руками ноги апостола, притискався до них чолом, закликаючи безмовно до співчуття.
Той же сказав:
— Знаю. Взяли в тебе дівчину, яку ти полюбив. Молися за неї.
— Отче! — простогнав Вініцій, обіймаючи ще міцніше ноги апостола. — Отче! Я жалюгідний черв'як, але ти знав Христа, ти його благай, заступись за неї.
І тремтів од горя, мов листок, і бив чолом об землю — бо, осягнувши силу апостола, знав, що лише він може йому її повернути.
І Петра зворушила скорбота. Він згадав, як колись і Лігія, діставши осуд Криспа, лежала так само біля його ніг, благаючи співчуття. Згадав, що він підняв її та втішив, і тепер теж він підняв Вініція.
— Синочку, — сказав, — молитимуся за неї, але ти пам'ятай, про що я говорив тим, які сумніваються, що сам Бог пройшов через муку хресну, і пам'ятай, що після цього життя починається інше, вічне.
— Я знаю!.. Я чув, — відповів Вініцій, хапаючи повітря зблідлими вустами. — Але, бачиш, отче, я не можу! Якщо потрібна кров, проси Христа, аби взяв мою… Я солдат. Нехай мені подвоїть, потроїть муку, призначену для неї, витримаю; але нехай урятує її! Вона ще дитя, отче, а він могутніший од імператора, вірю, могутніший! Ти ж її сам любив. Ти ж нас благословив! Вона ще невинне дитя!..
І знову схилився і, припавши обличчям до колін Петра, почав повторювати:
— Ти ж знав Христа, отче! Ти ж знав! Він тебе вислухає! Заступись за неї!
І Петро, заплющивши очі, гаряче молився.
Літні блискавиці почали знову освітлювати небо. Вініцій вдивлявся при їх сяйві в уста апостола, чекаючи з них вироку, — життя або смерть. У тиші чути було крики перепілок по виноградниках і глухий, далекий стукіт копит на Соляній дорозі.
— Вініцію, — запитав урешті апостол, — ти віруєш?
— Отче, хіба б інакше сюди прийшов? — відповів Вініцій.
— Тоді вір до кінця, бо віра гори зрушує. І хоча б ти бачив цю дівчину під мечем ката або в пащі лева, вір іще, що Христос може її врятувати. Вір і молися йому, і я молитимуся разом із тобою.
І, підвівши обличчя до неба, мовив голосно:
— Христе милосердний, зглянься над цим серцем стражденним і втіш його! Христе милосердний, повій тихим вітром на руно агнця! Христе милосердний, ти, що просив Отця, щоб він проніс чашу гіркоти повз уста твої, відверни її від уст цього раба твого! Амінь!
І Вініцій, простягаючи руки до зірок, повторював зі стогоном:
— О Христе! Я твій! Візьми мене замість неї!
На сході небо почало світлішати.
Розділ LIV
Вініцій, покинувши апостола, йшов до в'язниці з відродженим у серці сподіванням. Десь у глибині душі ще причаїлися розпач і жах, але він притлумлював у собі їхні голоси. Здавалося йому неможливим, аби заступництво Божого намісника й сила його молитви не вплинули. Він боявся не мати сподівання, боявся засумніватися. "Віритиму в його милосердя, — говорив собі, — навіть якщо побачу її в пащі лева". І, думаючи так, — хоча душа в ньому тремтіла й холодний піт струмував по скронях, — вірив. Кожен стук його серця був тепер молитвою. Починав розуміти, що віра гори зрушує, бо відчув у собі якусь дивовижну силу, якої не відчував до цього. Здавалося йому: здатний на те, на що вчора ще не було в нього сили. Часом у нього було відчуття, що лихо вже минуло. Коли розпач відгукувався ще стогоном у його душі, згадував ту ніч і ту святу сиву голову, піднесену до неба в молитві. "Ні! Христос не відмовить першому учневі своєму і пастиреві стада свого! Христос йому не відмовить, і я не засумніваюсь".