Слова Петронія зазвичай справляли на Нерона сильне враження, але цього разу сам Петроній не обдурював себе, бо розумів: те, що говорив, було останнім засобом, який може, щоправда, на випадок удачі врятувати християн, але ще скоріше знищити його самого. Не завагався, одначе, адже йшлося водночас і про Вініція, що його він любив, і про азарт цієї гри, який вабив його. "Кості кинуто, — сказав собі, — і побачимо, наскільки страх за власну шкуру переважить прагнення слави".
І в душі не сумнівався, що переважить страх.
Тим часом після його слів запанувала тиша. Поппея і всі присутні вп'ялись очима у вічі Нерона, той же, випнувши губи, наблизив їх до ніздрів, як звик робити, коли не знав, що вчинити. Врешті на його лиці відбилися стурбованість і невдоволення.
— Повелителю, — вигукнув, бачачи це, Тигеллін, — дозволь мені вийти, бо коли наражають на згубу твою особу, а до того ж називають тебе малодушним імператором, малодушним поетом, палієм і комедіантом, вуха мої не можуть зносити таких слів.
"Я програв", — подумав Петроній.
Але, повернувшись до Тигелліна, зміряв його поглядом, у якому була зневага знатного вельможі й витонченої особистості до жебрака, і сказав:
— Тигелліне, це тебе я назвав комедіантом, бо ти є ним і зараз.
— Чи не тому, що не хочу слухати твоїх образ?
— Тому що ти зображуєш безмежну любов до імператора, а перед цим погрожував йому преторіанцями, що зрозуміли ми всі, й він також.
Тигеллін, який не сподівався, що Петроній відважиться викинути на стіл такі кості, зблід, розгубився, й у нього відібрало мову. Але це була остання перемога арбітра елегантності над суперником, бо зразу ж Поппея сказала:
— Повелителю, як можеш дозволити, щоб навіть комусь на думку спало таке, а тим паче, щоб хтось одважився її вголос тобі висловити?
— Покарай зухвальця! — вигукнув Вітеллій.
Нерон знову наблизив губи до ніздрів і, спрямувавши погляд своїх короткозорих очей на Петронія, сказав:
— Отак ти віддячуєш мені за приязнь, яку до тебе маю?
— Якщо я помиляюся, доведи мені це, — заперечив Петроній. — Але знай: говорив те, що велить мені любов до тебе.
— Покарай зухвальця! — повторив Вітеллій.
— Зроби це! — озвалися ще голоси.
В атрії вчинився галас і рух, бо всі почали відсуватися від Петронія. Відсунувся навіть Туллій Сенеціон, його постійний товариш при дворі, й молодий Нерва, що виявляв до нього найвищу приязнь. За хвилину Петроній залишився сам на лівій половині атрію і з усміхом на вустах, розправляючи долонею складки тоги, чекав іще, що скаже або зробить імператор.
А той сказав:
— Хочете, щоб я його покарав, але це мій товариш і друг, і, хоча він уразив моє серце, нехай знає, що в цьому серці маю для друга тільки… прощення.
"Програв і пропав", — подумав Петроній.
Тим часом імператор підвівся, нараду було завершено.
Розділ L
Петроній вирушив додому, Нерон же з Тигелліном перейшли до атрію Поппеї, де чекали на них люди, з якими префект щойно розмовляв.
Були це два рабини із Затибря, вбрані в довгі парадні шати, з митрами на головах, молодий писар, їхній помічник, а також Хілон. Побачивши імператора, священики зблідли і, піднісши складені долоні на рівень плечей, схилили до них голови.
— Вітаємо монарха монархів і царя царів, — мовив старший із двох, — вітаємо володаря землі, покровителя обраного народу й імператора, лева між людьми, чиє правління є мов сонячне світло і мов кедр ліванський, і мов джерело, і мов пальма, і мов бальзам єрихонський!..
— А богом ви не називаєте мене? — запитав імператор.
Священики зблідли ще дужче, старший заговорив знову:
— Слова твої, повелителю, солодкі, мов гроно виноградної лози й наче стиглий інжир, бо Єгова наповнив добротою серце твоє. Але попередник батька твого, імператор Гай, був жорстокою людиною[343], одначе посли наші не називали його богом, воліючи померти, ніж порушити Закон.
– І Калігула звелів кинути їх левам?
— Ні, повелителю. Імператор Гай убоявся гніву Єгови.
І обидва підвели голови, бо ім'я Єгови додало їм одваги. Покладаючись на силу його, сміливіше вже дивились у вічі Нерону.
— Ви звинувачуєте християн у спаленні Рима? — запитав імператор.
— Ми, повелителю, звинувачуємо їх лише в тому, що вони вороги Закону, вороги роду людського, вороги Рима і твої та що вже давно погрожували місту і світу вогнем. Решту скаже тобі цей чоловік, чиї вуста не осквернить олжа, бо в жилах його матері тече кров обраного народу.
Нерон звернувся до Хілона:
— Хто ти?
— Твій прихильник, Осірісе, і при цьому бідний стоїк.
— Ненавиджу стоїків, — сказав Нерон, — ненавиджу Тразею, ненавиджу Музонія та Корнута. Мені відразливі їхні промови, їхнє презирство до мистецтва, їхня добровільна бідність і неохайність.
— Повелителю, твій наставник має тисячу столів лимонного дерева. Побажай тільки, й матиму їх удвічі більше. Я стоїк за потребою. Прикрась, о Променистий, мій стоїцизм вінком із троянд і постав перед ним глек вина, й він так співатиме вірші Анакреонта, що заглушить усіх епікурейців.
Нерону припав до смаку епітет "Променистий", і він сказав, усміхнувшись:
— Ти мені подобаєшся!
— Цей чоловік вартий стільки золота, скільки важить сам! — вигукнув Тигеллін.
Хілон же відповів:
— Додай до моєї ваги, пане, свою щедрість, а то вітер звіє моє рам'я.
— Воістину, не переважив би Вітеллія, — зазначив імператор.
— Eheu, Срібнолукий, мій дотеп не свинцевий.
— Бачу, що твій Закон не забороняє тобі називати мене богом?
— О безсмертний! Мій Закон у тобі: християни глумилися з цього Закону, тому я їх зненавидів.
— Що ти знаєш про християн?
— Чи дозволиш мені заплакати, божественний?
— Ні, — сказав Нерон, — це нудно.
– І ти тричі маєш рацію, бо очі, що бачили тебе, мусять раз і назавжди висохнути від сліз. Повелителю, захисти мене від моїх ворогів.
— Говори про християн, — сказала Поппея з відтінком роздратованості.
— Буде, як ти накажеш, Ісідо, — відповів Хілон. — 3 молодих літ присвятив я себе філософії та пошукам істини. Шукав її і в давніх божественних мудреців, і в афінській Академії, і в александрійському храмі Серапіса. Прочувши про християн, гадав, що це якась нова школа, в якій зможу знайти кілька зерен істини, і познайомився з ними, на моє нещастя! Першим християнином, з яким звела мене доля, був Главк, лікар із Неаполіса. Від нього й дізнався з часом, що вони вшановують такого собі Хрестоса, який обіцяв їм винищити всіх людей, а також зруйнувати всі міста на землі, їх же залишити, якщо допоможуть йому в знищенні нащадків Девкаліона. Ось чому, повелителю, ненавидять вони людей, тому отруюють джерела, тому на зібраннях своїх проклинають Рим і всі храми, в яких ушановуються наші боги. Хрестоса було розп'ято, але він пообіцяв їм, що, коли Рим буде знищено вогнем, він удруге прийде у світ — і передасть їм владу над землею…