Кам’яний цезар хитнувся й легко, стрімголов кинувся у воду[29].
Довкруги Кая шалів хаос. Змішалися люди й речі. Люди немов утратили здібність керувати своїми рухами, а неживі речі набули її.
Важкі бронзові триноги, що на них по кутах прокураторової ложі палилися пахощі, раптом зірвалися з місця і в повітрі, на лету, кинулися в бій із мармуровою вазою, повною квітів.
Ваза розлетілася на дрібні скалочки від першого ж наскоку триногів.
Злива дрібних уламків черепків та жевріючих вугликів упала на Кая. Голову огорнув огидний запах паленої вовняної тканини, що кожного примушує прудко оглянутись і шукати причини.
Але Кай не встиг збагнути, навіть тоді, коли відчув пекучий біль на щоці, плечі й уздовж руки: немов невидимі пси кинулися на нього й кусали, де могли.
Не було часу зрозуміти, чому Маркел таким сильним рухом зірвав із нього частину його парадної одежі, туніки пальмати[30], й перетворив її на безрукаву ескоміду[31] раба. Кай заточився й зашкутильгав убік, не відриваючи, однак, погляду від постаті архітекта Евенція, що, мов викинений із пращі камінь, пролетів біля його голови і стрімголов, неначе наслідуючи рух статуї цезаря, кинувсь у басейн-арену[32].
Кай із жахом бачив, як архітект влетів у водяну лійку, що крутилася чорториєм у штучному озері.
Бачив, як ще одну мить архітект борикався з хвилями…
— Збожеволів?.. Рятує Тиберієву статую?.. — тьмяно пропливло Каєвою думкою.
Але Евенцій уже зник, всмоктаний водоворотом.
Ще мить — і в лійці закрутилася, як нетривка пам’ятка по ньому, червона смужка його крові…
А за хвилину не було вже й води: вода пішла в землю. Натомість посеред арени роззявилася широка щілина.
Ще перед хвилиною такі грізні триреми й галери, тепер лежали, як мертві риби на піску, безсилі й нерухомі. А по їхніх боках гучно торохкотів камінний дощ…
— Світла! Смо-ло-ски-пів! — що вистачило сили закричав Кай, прийшовши до тями.
— Вояки! Очистити воміторіуми![33]
Але вже й без його наказу по різних місцях заблискали світляні квітки: щось горіло!
О в цій заграві Кай побачив широкий чорний зиґзаґ прірви, що перетяла арену та єдиним ковтком випила з неї всю воду штучного Евенцієвого озера, проковтнула й мармурового цезаря й архітектове життя…
Коли ж перевів очі на ложу Магдалини, труснуло ще раз і скинуло, мов клунок, що випав із горища, отого, перед хвилиною смішного й задоволеного "зеленого ятлика", що виявляв так нестримано своє захоплення.
Тепер він усією вагою свого, мабуть, неважкого тіла вдарився об кам’яний бар’єр ложі. Тільки цей образ викликав у Кая цілком конкретну думку про смерть. Бо ж "ятлик" Донатус, падаючи, міг забити Маріам!..
Ця думка, немов звільнена пружина, підкинула Кая. Вистрибнув із своєї ложі. Ось коли придалися гімнастичні вправи палестри! По лавах та кріслах, мов по купинах мокляків, переплигував у напрямі гетериної ложі.
За Каєм стрибало кілька його найближчих приятелів.
Коли вскочив у ложу, востаннє низькими голосами могутніх струн загриміли підземні громи…
— Не бійся, Маріам!.. До Генесаретського моря! На воді безпечніш!..
І несподівано для самого себе, юний атлет повторив атавістичний рух старих квіритів, своїх предків, що на святі схопили й понесли сабінянок…
Міцно тримав Магдалину на своїх грудях і, продираючись поміж втікачами, вирвався вже напівочищеним вояками виходом на вільний простір.
II. НА ДОЗВІЛЛІ
Дві подвійні флейти, єгипетська арфа та грецька ліра, зливалися у прозорий струмок бадьорої мелодії.
Звуки були такі свіжі й легкі, немовби забирали з собою дрібні водяні крапелинки, що розсівалися тонкою росою із струменів водограю. Підхоплювали їх і м’яким срібним потоком падали на блакитні лотоси, жовті іриси та пурпурові галилейські анемони, що творили вінок над свіжим обличчям погожого басейну.
Спершись на подушки, розкидані по мармуровій лаві в затінку колонади, прокуратор Юдеї Понтій Пилат, посміхаючись, плескав у долоні до такту мелодії.
Глухі удари тамбурина, що ним ніби знічев’я гралася дівчинка-єгиптянка, обкреслювали звуковим пунктиром низку мінливих поз, живий фриз, творений малими танцюристами: хлопчиком-семилітком та чорно-гнідим цапком. І дитина, і звірятко мали однаковий теплий і грайливий погляд золотистих зіниць. Їхні блискучі очі та пружні м’язи пустували безтурботністю молоденьких істот, щасливих уже з того, що вони живуть. Обоє ще мало зазнали прикростей життя. Були втіленою дитячістю. І це ріднило їх, робило цілком взаємно подібними.
В обох були подібні і звинність рухів, і міцні та гнучкі, мов з оксидованої криці куті, ніжки. Навіть хлопчикові кучерики та хвиляста вовничка козлика звивались однаковими туго скрученими перстенцями та виблискували на зламах червоним золотом!
… Для нас нема впину!
Ну ж, плещіть, долоні!
Нас-бо кличе-манить
Превеселий бог…
Півголосно, трохи шорстким, але ще металевим баритоном підспівував Пилат.
З теплою згадкою про юнацькі роки підхоплював легеньку мелодію вакхічного танку, вигравану невільницями, і переводив задоволений погляд з малого танцюриста на звірятко.
Ясний настрій спокою і вдоволення наповнював перистиль. Навіть обличчя чорного раба, що обвівав прокуратора пінистим віялом із струсевих пер, на мить розгладилось і освітилося відблиском усміху…
Понтій Пилат відпочивав.
Не думав про раз у раз готову вибухнути розрухами або й повстанням бурхливу Юдею. Забув про розпалену ненависть проконсула Вітелія[34], який ніколи не пропускав нагоди вчинити Пилатові якнайбільшу прикрість. Не згадував про завзяту й постійну злість тетрарха Ірода Антипи[35]…
Усі вони, саме останніми часами, немов у спільній змові, виразно вишкірювали проти нього свої зуби і знову показували, вже не раз обтяті Пилатом, кігті. Та в золотім спокою цього погасаючого дня про всіх цих юдейських гадюк хотілося цілком забути.
Слух, і зір, і ціла втомлена щоденною крутаниною душа вимагали дозвілля й відпочинку від лукавих облич, улесливих, зрадливих слів, підлих, колючих поглядів та облесної пошани, що була плащиком для палкої невгасимої ненависті. Це ж бо та природна атмосфера Юдеї, в якій так швидко посивіли Пилатова голова й душа.