Доньку… арматора Теофіла!..
Але, здається, правду говорив Каєві його улюблений учитель, що у віршах натхненних поетів скриваються чари. Справді, щойно згадав вірш про вечір і немов прикликав його!
Чи то тільки так здається? Може, знов зайшла на нього якась затьма? Бо ж тіні від синього велюму — намету, натягненого над ареною, не довшають ані трохи.
Однак, що ж то робиться з самим цим велетенським велюмом?
Він надувся від вітру й гуде, як бубон під пальцями. Неначе й справді починається хуртовина.
А щасливий успіхом своєї вигадки архітект Евенцій аж виспівує Каєві у вухо:
— Це мій штучний бурун! Я вигадав його для навмахічних ігор, представлення морського бою. Зараз почнеться цей бій. А сили вітру твоя милість може легко вирахувати за звичайною формулкою: п — прудкість, в — площа вітрила, р — поступовий рух галери…
Архітектів дорогоцінний стилос, оздоблений великими смарагдами, швидко заповнював числами навощені таблички до писання, диптихон.
— Кількість рабів із міхом, що мають "х" респіраційну силу, зазначимо "мр"…
Але Кай, хоч би й хотів, не може вловити слів Евенцієвого викладу. Все довкола топиться в оглушливому ревінні й тупоті тисячоногого натовпу глядачів, які цим способом виявляють свою похвалу й захоплення.
— Е-во-е! — летить з горішніх місць… Як кинутий смолоскип, перетинає цілий цирк.
Кай невільно підіймає голову й не може стримати молодого сміху: це рве повітря отой високий, кощавий, зелено вдягнений осібняк, що надвис саме над ложею Магдалини… Скриб-писар, як дрібний урядовець із довгими безм’язими руками, що не знають ні ремесла, ні тяжкої праці. Його мокре, мов свіжопобарвлене волосся, перетято малинового кольору стьожкою довкола великої лисіючої голови.
У зеленій туніці він виглядає, мов жива збільшена карикатура ятлика.
Але ж його "Е-во-е!", справді, мов кинений згори смолоскип, запалює відразу захопленням цілий цирк, що враз починає страшенний зойк.
Це похвала юрби на адресу Евенція, бо його прехитрими приладами в одну мить перетворено арену на широкий ставок, повний розбурханих штучним буруном хвиль.
З брязкотом зброї та плюскотом весел на ці хвилі випливають справжні галери й готовляться до морського бою.
Це таки дійсна навмахія!
І не тільки Тиверіада, але й сама Цезарея, місто постійного осідку прокуратора й тетрарха, ще ніколи не бачила подібного видовиська.
Немов від ударів могутніх дельфінових хвостів, уже запінилися хвилі за кермами галер.
Звинними рибами, легесенько, без зусиль наганяють вони одна одну…
Збиваються в гурт знову і розпливаються. Немов у жартівливому танку на поверхні води.
Та вже сурма проспівала наказ. І у відповідь їй хмари стріл задзижчали в повітрі, ніби невидима рука велетня махнула над водою й закинула до неї блискучі сіті. І враз перший улов Смерті впав у ті сіті та збагрив їх кров’ю.
Кривавий пурпур відбився в очах бійців і заіскрився в очах глядачів.
Почався бій.
Піняться хвилі, плигаючи, мов білогриві Нептунові коні… Свистять стріли, плюскотять весла, шкребуть облавки галер залізні багри-гаки… Тіла перших ранених і мертвих важко падають у хвилі…
Усе покривається криком бійців та зойком і вереском глядачів.
Пурпурові й сині шовкові вітрила надимають свої могутні груди, набираючи в них штучного Евенцієвого вітру, що його наганяють укриті під велюмом міхи в міцних руках рабів — тих рабів, що гуртом мають лише Евенцієві відоме "х" "респіраційної сили…"
Тільки, здається, Евенцій щось перерахувався: міхи немов сказилися і штучний бурун перетворюється у справжню страшну хуртовину.
Свистом і виттям заглушує всі голоси бійців і глядачів. Ось падає скажено злісною хвилею і змітає, мов придорожній порох, і галас, і зойки, і захоплення…
Цирк замовкає.
Очі всіх присутніх розширені до останніх меж, а на розтулених устах однаковий знак запитання.
І хоча синій велюм без перерви зверху поливано водою, охолодженою снігом, а зсередини звогчувано ароматною дрібною росою, всі присутні чують, як згущене повітря чавить їх, немов брила нагрітого металу.
І таки дійсно, в цирку неначе нема повітря, а присутні, замість дихати, ковтають розпалену пару…
Зненацька прокотився підземний гуркіт, а весь цирк здригнувся й затремтів, немов по ньому пробігли жахливі корчі…
Кай відчув, як під його ногами задрижала долівка і стала навкоси.
Чи ж він справді умліває? Він, Кай Понтій, найвитриваліший із однолітків в палестрі! Той, кого не лише за кучеряву голову, але й за гармонійно розвинені могутні м’язи його палестинські товариші-римляни звуть "Мелеагром Риму"!
Та юнак не встиг відчути соромливості за свою слабість. Нагло прийшла свідомість і викликала хвилинне остовпіння.
Саме в цю мить синій велюм над ареною напнувся й голосно тріснув, неначе розбилася розпалена ваза небесної блакиті. Велетенська безсила тканина звисла над цирком, мов прапор переможеного.
Пожмакана й порозривана, вона тріпала краєм, ніби крило смертельно раненого велетенського птаха, а в розпалений прорив улетів стовп піску й куряви.
На глядачів посипалося дрібне каміння, і ніч без вечора вмить замінила паркий день. А в тій єгипетській пітьмі, або ж, як тут говорили, сухій імлі, що налетіла з пустині гураганом, із тисячі грудей однодушно вирвалися жахливі слова:
— Terrae motus[28]! Рятуйтесь!
Хвилі перетвореної на широченний басейн арени з могутньою силою вдарили на глядачів. Немов із величезної миски, що перелилася через край, штовхнуто воду сильним стусаном.
Арена перехилилася, як миска, і залила не тільки водою, але й безумною панікою вщерть, по вінця амфітеатр.
Ще раз у різних кінцях застогнало одурілим шалом те саме страховинне слово:
— Terrae motus! Землетрус! Рух стихії!
А вся людська маса схопилася на рівні ноги, обернулася спиною до арени й перекочувалася хвилями до виходів.
Топтала й душила передніх, але виходів не знаходила, бо вони були забиті.
І знову цирк застогнав, але зойки й вигуки втратили характер людських голосів…
Ще раз в отвір роззявленого велюму гнітючою спекою дихнув "полудневий біс" самум, що палить рослини й життям тварин гасить свою смертну спрагу…
Фіалковий вогненний меч розсік темряву й немов палаючою биндою оперезав мармур Тиберієвої статуї.