Але вчас затримується: так було б легко вколоти самого себе!
І, нерухомий, відзначає лише в пам’яті:
— Донатус!.. До-на-тус… — немов витискає літери цього ймення у м’якім воску писальних табличок.
— Їдуть!. Їдуть!.. — знов крикнув зелений Донатус. Вітав усіх і все. Радів щиро. І щиро бавився на всі.
Але вибухи сміху та вигуки згасило голосне гуркотіння високих коліс.
Спорожнілою вулицею посувались одна за одною три величезні бочки. До кожної було впряжено вряд по четверо осликів.
Байдужі, вони помалу збивали копитками легку, перетерту натовпом куряву, що опадала враз поза бочками, які кропили середину вулиці штучним дощем[11].
Жиди, що їх узагалі не було багато в натовпі, враз відступали аж під доми: їм не було можна переходити свіжополиту вулицю, бо в намоченій землі могли бути змиті чари[12].
— Ідуть!.. Їдуть!.. — передразнювали захопленого всім і всіма веселі школярі. Та вже на вулиці було нове видовисько.
ЯК на умовлений знак, з натовпу висипало шестеро хлопчаків. На честь святкового дня їх поприбирали в різнобарвні коротенькі туніки. Не призвичаєні до жадної одежі, хлопці почувались зовсім незручно в таку спеку.
Побачивши ж воду, не витримали і враз догадались: вишикувалися лавою позад останньої бочки й підібрали аж під шию свою нехитру одіж.
Теплі цівки нагрітої сонцем води приємно лоскотали круглі, мов кавунчики, черевця розкішників, викликали їхній верескливий регіт та сміх і задоволення всіх присутніх.
— Чи бач! Виступають, немов у тріумфі! — сміялися жінки, вказуючи на купальників.
— Бракує лише самого тріумфатора! От би на ту бочку з дірчастим дном!
— Посадовити туди ту зелену папугу… І нехай жи-ве-е! — порадив веселий молодий голос. Але його приглушили вигуки дівчат:
— Ох! Ай!.. Боги великі й малі! — вищали дівчата, ховаючи від бризок поза людські спини новенькі сандалі та святкові туніки з вишиваними подолами…
Сонце вже перейшло calor diei, пополуденну найвищу точку денної спеки. Однак день став ніби ще паркіший. Небо дихало, як натоплена пекарська піч, і гнало до крамниць та до шиночків-попін[13], над якими було видно принадні написи: "Гріте вино"… "Снігом холоджене, медом солоджене вино".
Вже не один устиг і перегрітись… не знати — грітим чи охолодженим… Вже не одному удруге захотілося їсти…
А вулицею все посувались і посувались нові походи…
Були тут і танцюристи, й танцюристки, гістріони[14] і міми[15]. Ішли музики й співці… Твердо виступали бійці-гладіатори… Переходили й стривожені приручені звірі пустині…
— Ідуть та йдуть… Мов ті душі в підсвіття[16]. Тартар, яке ніколи не скаже "досить!"
— І невже ж таки вони всі вмістяться в цирку?
А Єгонатан усе стояв кам’яною статуєю у своїй схованці-ніші…
— Дам тобі народи й кінці світу у володіння… Залізним жезлом розіб’єш їх, — продовжував молитися беззвучними устами й палаючим ненавистю серцем…
Але знову голосно загукали іродіяни, і знову люди відступили до стін.
ОточеИа блискуче озброєними легіонерами, проводжена високопоставленими патриціями в носилках-лектиках та великим гуртом молодих комонників, до цирку наближалася золочена колісниця.
У ній струнко стояв і сам правив квадригою-четвернею золотистих[17] каппадокійських коней син прокуратора Юдеї Кай Понтій[18].
Не так давно офірував Кай Юноні Покровительці свою золоту буллу, ознаку дитячого і шкільного віку.
Нині ж, уперше в житті, мав заступати як зрілий муж свого батька-прокуратора на ігрищах.
— Слава молодому Понтієві!
— Слава синові "Справедливого!"[19] — залунали римські і грецькі вигуки.
Єгонатан опритомнів.
І враз здалося йому, що сонце згасло, небо впало й земля провалилася…
Заскреготав зубами від болю й розчарування.
— Так марні?!. Марні всі намагання? Всі так до найменших дрібниць обмірковані плани? Пилат не приїхав! Які ж демони, яка Бельзебулова сила охороняє це дияволове начиння, цього Пилата, від праведної руки святої помсти?!
Та вже не можна було нічого змінити!..
Хитаючись, як по рані від сонця[20], і ледве пересуваючи раптом обезсилені ноги, Єгонатан обережно вимотувався з натовпу.
Дратувався, що його страшна зброя затримує його. Він якнайшвидше мусів би бути сам, бо знав, що на людях не витримає.
Сльози безсилої, але шаленої ненависті підкочувались клубком до горла.
— Боже Ісаака, Авраама й Якова! — стогнав крізь заціплені зуби. — За віщо ж відвернувся ти від свого народу? І відвернув від нього своє обличчя? Затьмилося журбою око моє… Постарівся я поміж ворогів моїх…
Багато людей у Палестині знало й любило Кая, здебільша званого багатим юнаком за його казкову щедрість.
Любили його й за ставну, ідеально збудовану, атлетичну поставу, за незвичайну ласкавість і зичливість до кожного зустрічного.
Здавалося, що йому віддала природа все те, в чому відмовила його батькові, твердому, як адамант, Пилатові.
Прокуратор-бо, як справжній amicus caesaris[21] і всіма признаний "приятель справедливості", знав лише невблаганний закон і негнучку та невідкличну волю Риму. Зраділий, вдоволений Кай Понтій приязно всміхався й ласкаво відповідав рухом руки на привітання. Тішився приязними вигуками народу, яким не погорджував. І не вірив собі, що він, Кай, осередок уваги й захоплення народу… Адже від цього може аж голова закрутитися!
І Кай, дійсно, похитнувся, ніби тратив над собою владу. Але це тривало лише одну мить…
— Надмірна спека й більше нічого!
А може, від хвилювання й радощів? Бо ж, що не говори, а таки все, що найліпше у світі, сьогодні належить йому, Каєві Понтієві!
Ось у цю хвилину майже цезарська шана, прояви щирої народної прихильності… А ввечері…
Кай оглянувся на свого найближчого приятеля Маркела.
Таки дійсно він обіцяв, що сьогодні Кай вечерятиме з найгарнішою "тиверіадською квіткою", Маріам із Магдали, красу якої знає вся палестинська еліта…
Та чи тільки палестинська?..
Так от: молодість, сила і краса, шана і влада, приязнь народу і найгарніша жінка цілого краю — все, все всміхається йому! Все само йде Каєві в руки…
Дійсно, може закрутитися голова!
І таки закрутилася ще раз… Похитнувся знову.
Немов колісниця наскочила на великий камінь на цій так чисто виметеній і свіжополитій дорозі.