Симпатіями ж гебрайськими, принаймні від народних "верхів", тетрарх журитися не потребує.
Хоча походженням ідумеєць і, навіть, син самарянки[4], доньки упослідженого народу, Антипа так гордливо визнає закон Мойсеїв і виявляє таку прихильність до Єрусалимського храму, що й головний жидівський первосвященик, обережний і твердий Каяфа, прилюдно називає Ірода Антипу певним стовпом правої віри.
Ці ж слова криють перед очима вірників густою заслоною різні помилки… І проти народу… І проти віри, чого не похвалює навіть панівний Рим[5]. Але Рим далеко!
А тут… тут сьогодні день ігор з наказу Ірода!., і ось-ось почнеться небувалим ще в Тиверіаді показом — процесією Гекатомби[6] на честь Тиберія. Та не на те прийшов сюди Єгонатан, щоб прислухатись до бурхливих святкових проявів життя в Тиверіаді… цій новітній Содомі й Гоморі!..
Не на те, як меч у піхву свою, вклинився худий та кощавий Каяфів скриб у затінену нішу між колонами в сусідньому з цирком домі.
Як донька Євтаєва, вирішив Єгонатан принести себе в офіру для щастя свого народу.
І на цю Сенахерибову гидь, як у дусі називав поганське свято, прибув він не як грішник, що дивиться й зору очей своїх наповнити не може, але як меч живий, що його затис у правиці своїй Господь Саваоф, володар боїв і смерті…
— Коли б уже швидше!..
Вдихнув повітря в легені, але уста й горлянка пересохли, як криниця, що в ній джерело водне спинило біг свій.
Набрав повітря й затримав дихання.
— Не дихав би цим повітрям поганським! Радше вмер би удушений, але чистий від поганських огид!
Адже обов’язок святий і служба Богові Живому привели його сюди й велять чекати, поки надійде хвилина, коли він зможе виконати святий чин помсти. І знову згасив Єгонатан у своїй душі нестерпне світло радісного дня заслоною прозорих повік своїх. І беззвучно шепотів молитви-псальми вузькими, щільно стисненими устами:
— Встань, Господи! Спаси мене, мій Боже! Боти розбивав щелепи ворогам моїм! Ти трощив зуби беззаконним!..
З погордою відвернувся від урочистостей і замкнувся, немов у прохолодній келії, у глибокому своєму мовчанні, що приніс його сюди з Єрусалима.
Бо ж і свого патрона та пана Каяфу втаємничив тільки частинно у свої плани.
Боявся, що не пристане на них аж надто обережний старий первосвященик, призвичаєний тільки приставати на те, що певно й твердо вираховане.
А Єгонатанів план занадто одчайдушний. Тож мусив скриб піти на власний риск.
Спирався тільки на силу правиці Всемогутнього. У жадній людині не шукав підтримки, ні помочі.
Каяфі тільки сказав, що треба ж комусь гідному довір’я й наскрізь певному бути в цім місці ганьби й прокляття, щоб виплести з багниська тяжких гріхів густі, ба найгустіші сіті, з яких уже не вимотається Пилат, цей новітній Фараон-гнобитель Ізраїлю…
І мудрий Каяфа згодився з довіреним своїм писарем, побожним слугою Господнім: послав його в Тиверіаду.
Не знав-бо й не догадувався, що в душі своїй Єгонатан постановив:
— За всяку ціну вловити відповідний мент і, мов Ангел помсти, як меч із руки Господньої впасти тягарем смерті на безбожного гнобителя народу вибраного, вбити Пилата, прокуратора Юдеї!
Ця жагуча думка світила єдиною провідною зорею Єгонатанові. За неї з радістю віддасть він, новий Маккавей, своє життя…
Непомітним рухом намацав пальцями правої руки тонке лезо отруйного кинджала, схованого в лівому рукаві широкого гнідого сирійського плаща.
Та смерть ворогові — свята мета.
Одночасно великим пальцем лівої руки діткнувся персня на правиці. Тільки легесенько притис — і гостряк, стримуваний вразливою пружинкою, впустить в Єгонатанову кров смертельну отруту та увільнить з тіла душу доброго сина свого народу…
А настрій святкового ранку, п’янкіший за саме свято, підносився в натовпі…
Он уже перейшли сто білих биків та двісті прикрашених стьожками й гірляндами білих овечок у супроводі тетрархової варти, невільників і невільниць.
Он молоденькі дівчата, гарні, мов танагрійські статуетки, пронесли воскові смолоскипи…
Співають!..
Але всі голоси покривають радісні вигуки:
— Xenia! Xenia![7] Дари! Дари! Привітальні дари!
По офірі жерці будуть роздавати їх народові на привітання.
— Apophoreta![8] Подарунки пригостювання!
Радісні вигуки перелітають, мов хмари ластівок, над головами. Перехрещуються в повітрі вже з ранку палаючого грецькі й латинські похвали тетрарховій щедрості, що виглядає з кошів, повних печива та дрібних речей.
Ще не знати, хто саме дістане той чи інший подарунок, тож загальний радісний настрій піниться і грає, як іскристе вино, що п’янить уже самим своїм шумливим виглядом, хоч і в чужому келеху, з якого навряд чи будеш пити…
— Хай живе щасливий день!..
— Нехай він приходить сім разів на септиму[9]! — виривається із загального крику верескливий, немов жіночий, але чоловічий голос. Такий сильний і різкий, що аж близький до нього, ставний і, видко, неполохливий юнак із синьою квіткою за вухом відкидається в юрбу, немов уколотий шпичкою.
— Не-хай сім ра-а-а-зів… жи-ве!.. — все тягне височенним тенором рудоволосий аматор видовиськ і святкових подарунків. З-під його малинової перепаски-банделети дротиками вибивається рідке, щедро намащене олійком спітніле волосся. А зелена туніка аж підстрибує на тілі.
— Не-хай жи-ве-е!..
— Бодай скажи: що саме нехай живе, Донате?
— Він і сам не знає що!.. Але горланить!.. — виривається протест.
— Хай би ліпше, замість подарунків, віддали нам грошенята, що їх від нас повитягали на ці святкування! — кидає похмуро вузькогрудий ремісник.
— А правда! — підтримує старий селянин. — Ясна правда! Кинуть нам потім горішків та медівничків[10]… Адже за свої гроші ми й самі б знали, чого собі накупити! А то: лущіть горішки… Як маленьким дітям!
— А звісно: що вже беззубому горішки? — спалахнув Донатус.
— Нехай жи-и…
Але урвав нараз: натовпом-бо продиралися іродіяни, тетрархові прихильники.
— Місце!.. З дороги!.. Відступіть! — лунало перед ними.
Єгонатанове вухо несвідомо приймає різко-дзвінкий Донатів голос. А думка зіскакує на втерту колію:
— Людина з таким голосом може на щось придатися…
І невільно, своїм звичаєм, щоб нічого не промарнувати, не використавши для справи храму, скриб робить рух до диптихону, щоб записати ім’я завзятого аматора видовиськ.