Підвелась і ступила кілька кроків. Спинилася біля групи, де старий дід, зарослий бородою, як овече руно, що зливалося з буйним сивим волоссям голови, розповідав, широко вимахуючи кощавими руками.
Ці рухи рук, повторені тінню пригаслого багаття, немов магічними знаками, викликали тіні минулого, про яке говорив.
— Так… так… Двадцять один буде вже тому рік… Кажу: двадцять один рік… рівнісінько… Бо саме в ці-таки, пасхальні дні… — підняв угору обидві руки, чотири рази вимахнув однією та приєднав витягнений палець другої руки.
— Двадцять і один!.. А бачу це так ясно, як мої очі вже і вдень не бачать!.. Шукала його серед гуртків та родин мати Пророкова… Його, тоді ще хлоп’ятка…
З лагідним усміхом беззубих уст вказав на жінку, що саме підійшла, покинувши жорна.
— Як от та там невіста! Вийшла була з пітьми… Підійшла до нас, питала, як і всіх: "Чи не бачили? Такий і такий…" Мала тонкий голосочок, але не плакала й не голосила звичаєм жіночим. Ні! Тільки питала… дивилася… І як дивилася! Немов серед людей дитини шукаючи, в усіх серцях все-все бачила… А він, десятиліток… Бачив, як знайшла-таки його Мати!.. Двадцять і один уже тому рік!.. А може… може, було йому й більш як десять років?.. Та виглядав на десять!..
Старий хитав сивою головою, говорячи вже до самого себе.
Голос його вгасав. А на цім багатті тліючих розмов розгорявся свіжий вогничок із близького гурту:
— … І той келех, людоньки, був у Єрусалимі… Ось що! Не чулисьте? Таж Ваал-Тазар, пан світу, Персії володар і всіх царів цар, слуга вірний Світла Нествореного[85] — він то був, що приніс келех той на народження Раббі… З далекої-предалекої землі був той Ваал-Тазар!
А чи поганин був, чи не поганин — про те не відаю… Тільки ж кажу: знав він, бо праведний перед Всемогутнім був… Тож і відкрив йому Володар Часу, що, мовляв, так і так: наблизилась уже година та, що мала прийти…
— Чи ж бо й невірні погани чекали на Месію, як ми? — обурився бородатий пастух. — Навіщо б їм здався Месія, коли вільні вони і нема їм від кого визволятися?
Оповідач студеним поглядом подивився на бородатого. Вагався: чи має відповідати й сперечатися із козопасом? І, накривши очі повіками, ніби не чув питання, спокійно продовжував без обурення та суперечок:
— Але ж марно перебирав володар перський всі до одного скарби свої: і перли-самоцвіти, і зброю найдорожчу. Все — не те! Ні!.. Не дари це "Тому, хто мав прийти"! І так цим володар той зажурився, захворів… Але ж нагадали йому мудреці його, що має він заповідне від діда-прадіда право велике: раз за ціле життя — тільки один раз! — напружити бажання своє, всю силу думки своєї і викликати діву віщу. Сивілла звалася вона… От така була, наприклад, як ми маємо діву-Саввату, нашу, гебрайську діву-віщунку, що про неї всі знають!..
— І викликав? — не втерпів чийсь голос із пітьми.
— Таж викликав! Кажу ж: бо право на те мав! Без права не було б нічого… Бо ту діву ніхто й ніколи бачити не смів! Ані сам цар Соломон! І той її не бачив! І от: стала в ту ж мить перед володарем діва віща.
Стоїть у завоях світлих… Нічого не питає… Лише тримає в руках своїх веселковими сяйвами обвинутий келех земний, чисто смарагдовий!
Жінка в синій загортці вловила тільки ці слова, однак вони не закрили тихого голосу старця, що перед тим згадував, як шукала мати Пророка, тоді ще дитину.
Барвиста казка про володаря Персії говорила про невідоме, таємне… а тому далеке!..
А там:
"… Він, Пророк, тоді маленький хлопчик, на вигляд десятиліток, серед найученіших мудреців сидів у храмі та й їм, наймудрішим, пояснював… Немов дітьми були вони, а він — учителем над учителями…"
Жінка відійшла від багаття. Не хотіла слухати далі. Що їй, змученій, убогій жінці, той "Месія" і "Володар Світу"?.. Що їй той "цар царів"?! Чи ж змінить він її вбогу долю, що триває вже половину життя і триватиме, аж доки вона не втратить сил так, що вже не зможе далі працювати? Він прийде "змінити обличчя землі"…
А чи ж вона, звичайна вбога жінка, насмілилась би підійти, вклонитись, попрохати?.. До Месії, якому "царі царів" не можуть знайти гідного подарунка у скарбницях своїх!.. Хто ж би її пустив до нього, дозволив, щоб хоч подивитись на нього зблизька?
Але ж Раббі Галилейський, з того Назарета, де вона сама була кілька разів, Раббі, що повертає мертвим життя, дітей до себе пригортає, — яким же ближчим він був, коли уявила його собі дитиною, хлопчиком-десятилітком!..
Нехай собі й наймудріший із усіх мудрих та вчених, але він маленьке хлоп’ятко, якого шукає мати, гадаючи, що дитина заблудила в натовпі, згубилася… І шукає, як кожна мати шукала б свою дитину…
Тихо, немов заколисана любою музикою, повернулася до свого майна вбога прочанка. Погладила жорна. Вони ж бо — батько й матір голодного! Сіла, підгорнувши під себе ноги і спершись спиною на сідло.
Відпружені м’язи не докучали болісним тремтінням. Відпружилась і душа.
І вбогому є радість на світі: подрімати солодко в приємних снах! У них-бо й убога вдова стає на хвилину щасливою, повною сил молодою істотою та знаходить усе, чого їй бракує. Як та засмучена мати Пророкова, що знайшла, кого шукала: рідну свою дитину, "наймудрішу між мудрими", але для неї, Матері, найдорожчу, найближчу істоту… дитину рідну свою!..
Може, й вона, вбога прочанка, знайде його в Єрусалимі, погляне, хоч здалеку, почує слово з уст його…
Рояться й мелодійно гудуть золоті бджоли-мрії… Останні дими у вигаслих багаттях уже згорнулися… Поснули й вони…
Над тихим табором тільки миготіли посіяні на небі зорі, що, мов золоті ягнята, розбрелись небесними луками…
І спали печери й долини, гори й пустині Юдеї… І білі в несміливому сяйві зірок шляхи і стежечки людські, звиваючись та кваплячись прорватися крізь темряву ночі…
Пилатові здавалося, що ніби ще ніколи не бувало в Єрусалимі такого напнутого, як тятива натягненого лука, настрою.
Ворожбитам, що пророкують майбутнє, черевомовцям, що вміють викликати духів мертвих, не було відпочинку. Хто не міг чи не встиг проштовхнутися до них крізь натовп, той спав біля храму з надією, що Господь пошле віщий сон!
Навіть молодь, навіть вуличні хлопчаки, замість ганяти вулицями, розглядаючи дивовижних гостей із усіх закутин землі, наслідували рухи старших і кидали перед себе палички, позначені написами: "Господь так хоче!" — "Господь так не хоче!"[86]