Сліпі, кульгаві, із страшними лишаями та язвами на різних місцях непокритого тіла, з червоними, як свіжа кров, очима, недужі, що могли ще якось рухатися, волоклися за тягловими тваринами в надії на милість Пророка Назаретського та на добре серце багатших, що, може, в критичний момент дозволять бодай на хвилинку скористати з підводи чи віслюка…
Одаль, за невиліковно хворими появлялись і гуртки прокажених. Бо ж знали всі, що навіть проказа не встоїть перед словом Пророка… Сам-бо казав:
— Аби віра!
І з глибокою вірою йшли за юрбою.
Коли ж увечері спинявся рух караванів та окремих гуртів прочан, а збита протягом дня сотками звірячих і людських ніг дрібна, як просіяна мука, пилюга осідала на землю, люди тісніше збивалися біля багаття.
— І ви тут?
— Атож! У такі дні лишатись удома?
— Коли навіть місяць пропав…
— Ще б пак йому не пропасти! Як наш брат лінується й раз на рік на прощу!
— Та ж ми такі: чекаємо, щоб Всемогутній сам до нас прийшов із своєю милістю!
— То правда… Але ж, здається, саме на цю Пасху, таки на це Свято Пшениць[77], зійдуться до Єрусалима всі вірники…
— Дивіться-но!..
— А так! Тож такої Пасхи не бувало! Он, чули ви?..
І роями іскор летіли з уст до уст хвилюючі перекази й новини…
Не стара ще жінка, гарна, але ж така зів’яла й висохла під вилинялими, колись синіми загортками, з великим зусиллям обертала кам’яні жорна. Узяла їх із собою у мандрівку. Дома залишила тільки порожні стіни. Ячмінь, хліб убогих, уже давно зібрано, тому запасів зерна вдома не було. А, крім жорен та пари глиняних горщиків, не було чого й винести з хати.
— Таки дійсно, вся земля зрушила з місця! — на хвилину підняла жінка схилену над жорнами голову.
Підняла й задивилася на імпровізований, на одну ніч побудований величезний табір прочан. Жінки спускають із рамен торби з цибулею, часником та сушеним корінням дикої цикорії[78], звичайної приправи до хліба.
І ці, як і попередні, що стали тут раніш, звалили всуміш свій вантаж на одну купу: глиняні сулії з олією, волохаті, в різних місцях облізлі й витерті міхи з водою… Чоловіки перед відпочинком забивали паколи в землю або припинали до возиків кіз. На возиках умотували мотузами мішки та клунки з зерном.
То тут, то там скреготали жорна…
Надходила-бо суха пора року, що приносить хуртовини й жене хмари гострого піску з єгипетських пустель — ту страшну "єгипетську пітьму", що перетворює ясний день у непроглядну ніч без вечора.
У цю добу не можна мати запасу готової муки: вона гіркне і швидко псується. Необхідно молоти її щодня.
А мука, гіркі зела, часник, цибуля, сушена цикорія та трохи олії — для більшості була вся їжа, навіть і не в святі дні посту[79].
Щоправда, багатші додавали до свого столу ще молока — козячого, овечого чи від верблюдиць. Але ж не коров’ячого! Гебраї-бо вважали корову, що була символом "розпусних" поганських богинь, єгипетської Гатор та вавилонської Асторет[80], за тварину нечисту й коров’ячим молоком гидували.
Багато прочан мали з собою намети, ткані з чорної козячої вовни[81]. Але більшість не обтяжувала себе такою зайвиною, дарма що часами ночі бували холодні[82].
Але скрізь над потоками й джерелами, куди вели шляхи, особливо в околиці Єрусалима, в скелях-пісковиках природа і попередні мандрівники та пастухи видовбали багато печер із безконечними переходами та розгалуженнями. Траплялись і такі велетенські печери, що могли вмістити й до трьох тисяч людей, відповідну кількість верблюдів або інших тварин[83].
Тому багато з них, що не мали намету, вишукували на ніч печеру. Бо ж, коли зривався самум-сухомряка, то на висоті пів-зросту людського валив із ніг не тільки людину, але й верблюда…
Нині ж, мов той нестримний самум, над валками людей перебігали хвилі, повні надій-сподівання… І тривоги…
— Буде!.. Людоньки, щось буде! Щось має бути! — гомоніли гуртки людей.
— Адонаї! — вирвався побожний голос і враз погас.
Необережному пригадалося невчасно, що в Єрусалимі було під страхом побиття камінням заборонено взивати в цій формі Всевишнього[84].
— Кажуть: Раббі з Назарета обіцяв зцілити нараз усіх-усіх немічних, що прибудуть на свято!..
— Тож із нашого ось села веземо всіх до одного! Хто ж бо нас порятує?!
— Але ж… — оглядався оповідач, притушуючи голос до шепотіння..
— Ніби…
— Що "ніби"? — схилилися голови, мов нагнуті вітром в один круг, довкола освідомленого. — Що?
— Кажуть: не прийде Раббі на це свято!
— Як "не прийде?" Чому?
— Чи ж це може бути?
— Погрожують священики та фарисеї! Хтять його вбити!
— Ха-ха!
— Тю, на тебе, чоловіче! Нерозумний! Хіба ж таки може хтось убити того, хто сам повертає життя мертвим? Не чув про сина вдовиці?
— Про доньку Яїра?
— "Ангелам своїм заповість Господь, і не дадуть діткнутись ногою каменя!"
— співним голосом озвався вірш із гуртка людей.
— Це про нього сказав Ісая-пророк!
— Не Ісая! Це в псалмах Давидових!
— Все одно! Написано так — і край!
— Чули, що хтять убити Раббі. Та ж він бісів — не те, що фарисеїв! — простісінько в море жене! Як свиней! Тисячами за один раз! Я сам бачив! Інакше не говорив би! А то базікає: "вбити!"
— Бісів — то інша річ! — не здавався освідомлений.
— Але людей Учитель не нищить! Навіть поганців. "Не хочу, — говорить, — смерті грішника", але щоб "покаявся"…
— Тож хай каються! Саме на святах до цього нагода!
Густими хмарами куряви, світлими надіями, болючими сумнівами й палкими суперечками укривалися всі дороги, шляхи й стежки, заповнені мандрівним людом.
І росли сподівання, дивні надії того люду, що вирушив назустріч невідомому, але так жадібно очікуваному чуду… Таємні, як тихі ночі з бездонним небом, повним зірок, що миготіли співчутливо до болістей людських, і тих інших, нерухомих… неначе із стертим поглядом непорушних в очікуванні очей…
Занадто довго-бо дивляться вони на вбогу землю. Забагато вже бачили людської біди!
— Скажіть же ви, зорі, чи дійсно тепер станеться чудо дивне, чудо жадане? — підвела погляд з чорної землі до зоряного неба жінка в синій загортці.
Відсунула набік свої жорна.
Домолола. Однак сон ще не налягав. Неусвідомлена тривога прогонила його, а порив до чогось, чого назвати не вміла, кликав її до людей, до гурту…