— Бері кушай піво! — І націдив такий повнісінький кухоль, що піна потекла аж на пальці.
— Але ж у мене грошей немає!
— Зачем денгі? — розсердивсь туркмен.— Я сказал — "денгі"?.. Бері кушай так!.. За нашу победу.
Тремтячими руками я узяв кухоль, занурився в піну обличчям. Пиво було тепле і кисле, але все ж це було пиво — ні з чим незрівнянний напій.
— Як пивце, служба?
Оглянувся — два моряки. Дві безкозирки, насунуті хвацько на брови, дві сині матроски, два чорні кльоші, широчезні, як море. А в одного ще й гітара через плече. Де вони й узялися в оцій сухопутній столиці?
— Можна пити?
Я кивнув головою, що можна. Я забув і про пиво, не зводячи з них очей зачарованих.
Один з моряків підійшов до ятки, кинув недбало купюру:
— Два для початку!
І повернувся з двома кухлями пива. Не пили — тільки попробували.
— Сцяки! — сказав той, що брав пиво.
— Сцяки! — підтвердив другий.
Й підступили, як по команді, до ятки.
— Ти чим же, морда фашистська, торгуєш? Чим труїш народ?
— Не хочеш — не пей! — спалахнув одразу ж туркмен.— Вазьмі свой три рубля!
— Що йому зробити? — звернувся тоді отой моряк, що брав пиво, до свого товариша.— Шию звернути?
— Брось, Вася, не пачкай в гавнє свої руки!
— Ну, твоє щастя, фашист. На, вмий свою пику! — і хлюп тому усе пиво в обличчя.— Пішли, Костя, звідси.
— А я що, рудий? — спитав Костя товариша. І повнісінький кухоль полетів у туркмена.
— Міліція!.. Міліція!..— заволав на всю площу туркмен.— Лові, удирают!
Та моряки втікати й не думали: перевальцем повільним рушили в бік станції. І я, так і недопивши пиво, пішов слідом за ними. Мені жаль було туркмена, що безплатно вгостив мене пивом, а разом з тим я не міг не захоплюватись цими двома моряками.
— А, служба! — помітили вони мене уже у вокзалі.— Допив своє пиво?
— Вилив на землю.
— І правильно зробив. Його повісити мало! Чорті й чим поїти народ! Щур тиловий!.. А ти після шпиталю в частину?
— В частину. В Новоросійський напівекіпаж.
— В напівекіпаж? — здивувались по-справжньому.— Ти що, моряк?
— Водолаз... Це в шпиталі мене так нарядили.— Сам вірю у те, що залишив там свою форму морську,
— Ну, тоді швартуйся до нас. Утрьох воно веселіше... Поїзд на Кисловодськ мав іти ввечері — день цілий
попереду. Щоб убити час, пішли знайомитись з Ашхабадом. Від побаченого мало що залишилось в пам'яті — роки стирають без сліду почуте й побачене, пам'ятаю лише, що в кожному магазині полиці були забиті горілкою. І не в півлітрових пляшках чи навіть у чвертках, а в стограмових "мерзавчиках" — такого я ще ніколи не бачив.
— Візьмемо? — запитав Кость Василя.
— Візьмемо, що за вопрос! Давай-но гроші.
Кость по кишенях полапав-полапав — грошей не було. Виявляється, вони останню троячку віддали за оте пиво.
— А в тебе як із грошима, земляче? — Дізнавшись, що я навчався в Ізюмі, Василь мене став називати земляком: сам родом був звідти. Лишив там дружину і сина.
Як мені не було соромно, мусив признатися, що теж не маю ні копійки.
— Да-а, доведеться поворушити кебетою. Ану давайте мішки!
У мене крім двох банок консервів та десятка сухарів були два шматки господарського мила та дві пачки махорки. Некурящий, я не знав, для чого зберігав оті пачки, вони тільки мішок мій завонювали. Мої знайомі дістали теж два шматки мила і дві непочаті коробки сірників. Василь склав усе те в безкозирку, став посеред тротуару:
— Кому мило? Кому тютюн? Кому сірники? Налітай, не зівай!
Василя ледь не затоптали. Довкола нього завирував цілий натовп, десятки рук простягали гроші:
— Мені, служивий! Мені!..
— Я перший! Я!..
— Вот тебе дєньгі — бєрі!..
— Добре, що хоч безкозирка вціліла! — сміявсь потім Кость. А Василь уже журився:
— Ех, дешево продали!
— А ти б торгувався.
— А ти бачив, як з рук видирали? — вже сердито Василь.
Порахували гроші, що жужмом лежали в безкозирці, купили три "мерзавчика", знайшли миршавий скверик, сіли обідати. Відкрили банку консервну, Василь порізав хлібину, зірвав зубами металеву пробку з "мерзавчика".
— Ну, будьмо!
Перехилив, вилив до рота, закинув у кущі порожню посудину. А вслід за ним і Кость. Я ж тримав свою пляшечку, все не наважуючись отак запросто вилити її до рота: ще не пробував пити горілку, пиво досі було моїм найміцнішим напоєм. І коли я нарешті наважився і перекинув "мерзавчика" до рота, мені здалося, що не рідина полилася, а суцільний вогонь. Сльози з очей так і бризнули, я задихнувся, закашлявся, випльовуючи вогняну рідину прямо під ноги.
— Ти що? — спитав подивовано Костя.
— Контузія,— прохрипів я, витираючи очі.— Не можу пити після контузії.
— Да, браток, не повезло тобі.
І вони уже вдвох докінчили того "мерзавчика" клятого. Іще, пам'ятаю, ми сходили в кіно.
— Хтозна, коли ще доведеться,— сказав Василь, купуючи квитки.
В напівпорожньому залі демонструвався довоєнний ще фільм "Ми з Кронштадта". Він мені дуже подобався, а особливо артист, що грав морячка відчайдушного,— він був страшенно подібний до Костя, який сидів поруч. Той же золотий в роті зуб, що сліпуче виблискував, така ж гітара через плече, весь час здавалося, що моряк на екрані ось-ось візьме гітару до рук і заспіває улюблене Костеве:
Я вам не скажу про всю Одессу, Вся Одесса очень веліка, Но и Молдованка и Пересыпь Уважалі Костю-моряка!
Або промовить його ж приказку:
— Ех, жізнь копейка, судьба злодейка!
А що вже Кость мав такий же шалений успіх серед жіноти, як і морячок на екрані, я пересвідчився, коли вже їхали поїздом на Кисловодськ. Та й по Кубані. Всю майже дорогу Кость провів у тамбурі: притискав то одну, то другу, клянучись у любові "до гроба". Не встигла витерти сльози одна, покидаючи морячка на зупинці, де сходила, як Кость накидав оком на іншу, і тоді лунала одна і та ж фраза:
— Потримай гітару, браток! — чомусь довіряв гітару не Василеві, а мені.
Вертаючись з тамбура, потирав задоволено руки:
— Є ще один адресок. Ех, скінчиться війна, буду рік по адресах цих їздити!
— Ти скоро всю залізницю в сльозах жіночих утопиш,— дорікає йому Василь.
— Не втоплю.— А очі вже шукають наступної жертви. Та це буде трохи пізніше. А поки що ми штурмуємо
поїзд, який подали не увечері, як обіцяли, а вночі.