Не пам'ятаю, чому я вискочив на тій станції. Здається, хотів отоварити продатестат. Кондуктор сказав, що стоятиме п'ятнадцять хвилин. Та чи хвилини тут були коротшими, чи зіпсувався годинник, тільки поки я бігав у комендатуру, поїзд — ту-ту! — тільки хвіст майнув перед моїми очима розгубленими. Добре те, що я з собою хоч речовий мішок прихопив, у якому єдиний мій скарб — шинеля, видана вже на курсах. Майже по коліна обрізана (карлик її носив, чи що?), в усіх боях-переходах обпалена. Та все ж сяка-така одягачка, бо вдень сонечко хоч і прогріває, зате уночі холод бере за плечі по-справжньому. Зима і в Середній Азії — зима.
Тож підсмикнув речовий мішок та й почвалав до приміщення станції чекати наступного поїзда. Що мав іти аж уранці: попереду вечір і ще довша ніч.
Заходжу до майже порожнього приміщення для пасажирів, вибираю лавку подалі од входу, з таким розрахунком, щоб можна було і поспати. Журитись не маю чого: солдат спить, а служба "ідьоть".
Та заснути в ту ніч так і не вдалося по-справжньому. Не встиг як слід примоститися (уже звечоріло), як звідкіля не візьмись — дівчина. У куфайці, у штанях, у чоботах, ще й шапка, кокетливо надіта на чорняве волосся.
— Можна присісти? — стоїть, усміхається приязно.
Я неохоче (поруч же лавки порожні!) відповідаю, що можна.
Сіла, майже притулилась до мене.
— Ох, як я втомилася!
Зняла шапку, розсипала пишне волосся.
— Не зупиняючись машину вела.— І подивилася на свої руки так, наче вони й досі тримались за руль.— Ти в Ашхабад?
Відповідаю, що ні, не в Ашхабад. В Новоросійський напівекіпаж.
— Я водолаз,— додаю, боячись, що вона не зрозуміє, що таке "напівекіпаж".
Так головою кивнула, наче нікого іншого й не сподівалася в оцій напівпустелі зустріти.
— А я зустрічаю брата. Теж, як і ти, пораненого.— Бач, встигла і мою покалічену руку помітити. Ну, та від цих бистрих очей ніщо не сховається.— Ти прямо з шпиталю? А я працюю шофером в радгоспі, за сто кілометрів звідси... Спішила, боялася запізнитись. А тепер доведеться чекати до ранку. Смішно, еге ж? — І сама розсміялась.
Вона мені все більше подобається. Чимось нагадує Валю Чмовжову. Тільки та спокійна й розважлива, а ця — як вогонь.
— Ой, що ж це я — й не познайомилась! Я — Віра, а ти?.. Анатолій!.. Таж мій брат теж Анатолій!.. Ти йому одразу ж сподобаєшся.— Наче збиралась нас познайомити.— А ти родом звідки?
Ні, я ще не стрічав такої бідової дівчини! І мертвого розговорить, не те що живого. За якусь годину я відчуваю себе так, наче бозна й коли був із нею знайомий.
До напівпорожньої зали заходять дві жінки з ганчірками та відрами.
— Ану, вимітайтесь!
Пасажири, що звикли, мабуть, до цієї процедури, покірно лишають приміщення. Виходимо за ними і ми.
Ніч, темрява, холодний вітер підмітає порожній перон. Та ще й дрібний дощик, що сіється з чорного неба. Віра бере мене під руку і тягне кудись із перону:
— Пішли до мене в машину.
Вантажівка її стоїть по той бік вокзалу, край невеликої площі. Притулилась під деревом і наче дрімає.
— Залазь до кабіни. Зараз нагріємось.
І не встиг я вмоститись, як Віра заводить мотор. Мотор тихо муркоче, як кицька, приємне тепло наповнює згодом кабіну, голова моя важчає, важчає, але з Вірою годі й думати про сон.
— Слухай, моряк, а що як я тебе заберу до себе? Від несподіванки я ледь не вивалююсь з кабіни.
— У нас курси комбайнерів. Підеш на курси, а житимеш у мене.
— А флот? — боронюся.
— Флот?.. А я тебе забронюю! В мене і в військкоматі знайомий... То як, морячок? — і так бере мене за руку, наче ми одразу ж із кабіни та й до загсу.
Так жарко мені не було ще ніколи. Мимрю розгублено, що обов'язково маю їхати в Новоросійськ, що там мене ждуть — не діждуться, що водолазів можна порахувати на пальцях і я ніяк... ну, ніяк не можу підводити флот чорноморський... І ще щось мелю, пробуючи звільнити руку, та Віра сама її одпускає:
— Ото злякався! Я пожартувала, не бійся... Давай краще спати.
Та який там у біса сон! Сиджу, тумак-тумаком, і вже жалкую, що отак рішуче відмовився, а ті курси здаються мені по-справжньому звабливими, як і оця дівчина, яка одразу й заснувши (чи вдаючи, що заснула), притулилась-пригорнулась до мене, ще й голову поклала мені на плече.
Так до самого ранку я продрімав — не дрімав. А вона прокинулася, наче бадьорою водицею вмита:
— Виспався? — І очі її шельмуваті так і сміються із мене.— Тоді гайда на перон.
Підійшов поїзд, на перон ніхто не зійшов.
Не приїхав,— зітхнула розчаровано Віра.— Що ж, прощай, морячок! — Цьомкнула в щоку, засміялась, побігла. А мені ще довго горів на щоці слід її гарячих губів.
І я й досі не знаю, всерйоз вона кликала мене до себе чи й справді говорила те в жарт.
До Ашхабада від станції тої добирався дві доби. Поїзд ішов, наче йому поперебивало колеса, він ревматично трюхикав на кожному стикові, в переповненому людом вагоні дуже душно, як у бані, а за вікнами понурий пейзаж: рудий степ без кінця і без краю. А глянеш угору — ноги пасажирів, що примостилися густо на дахові вагона,— стільки люду мандруючого, як під час війни, не буває, мабуть, ніколи. В нашому вагоні в основному гімнастерки й халати, пілотки, шапки й тюбетейки. Стоїмо, сидимо, обливаючись потом, і чим довше ідемо, тим більше чухмаримось: вошві в цій тісноті справжнісінькій рай. Насипали за комір і мені тієї кусючої нечисті, і, чухмарячись, обливаючись потом, я отак і простояв до Ашхабада, де без жалю розстався з цим поїздом, що далі й не йшов.
І тут, в Ашхабада, я познайомився з двома моряками.
Ця небуденна подія сталася на привокзальній площі, біля ятки, в якій туркмен торгував розливним з бочки пивом. В туркмена був гачкуватий ніс хижого птаха і такі довжелезні вусища, що коли він нахилявся над кухлем, то вони купалися в піні. Мене мучила спрага, я не міг одірвати очей від білосніжних шапок, що вінчали кожен кухоль із пивом, але в мене не було ні копійки, тому лишалося ковтати лиш слину.
Туркмен, мабуть, помітив мій жадібний погляд, бо поманив мене пальцем:
— Піво хочеш?
Я відповів, що не маю ні копія.
— Биль поранит?.. Куда єдиш?.. На фронт? Брехать не хотілося, тому я лише кивнув головою.