Врешті лікарям набридло зі мною морочитись і мене послали на медкомісію. Там знову обдивилися мою покалічену руку, сказали, що на фронт мені ще рано, та й направили у виздоровчий батальйон — своєрідний курорт військового часу.
Мене, що надіявся на новісіньку форму, одягли, наче старця. Нарядили у стару гімнастерку, ще й пробиту на грудях та наспіх залатану, в потерті штани галіфе, а на ноги — стоптані руді черевики. Ще й куцу шинельчину жбурнули у віконце, замість довгої, що сягала до п'ят. На голову ж — вилиняла, аж біла пілотка, що налазила на самісінькі вуха. Вирядившись в оте дрантя, я вже дякував долі, що направили мене у виздоровчий батальйон, а не у відпустку додому: навряд чи й насмілився б появитися в рідному селі, схожий скорше на опудало, ніж на хвацького воша, що вже встиг побувати на фронті і не одного ворога вбити. Отож я й вийшов з шпиталю з порожнім речовим мішком за плечима і на моїх тонких, як у лелеки, ногах не було навіть обмоток: давали, але я відмовився, бо не уявляв, як вправитись з ними однією рукою. Та до того ж ще й лівою.
Виздоровчий батальйон був розташований не поблизу Сталінграда, а за тридев'ять земель, на Кубані, і я щось із тиждень добирався до нього. Харчувався сухими пайками, що одержував на великих станціях на продатестат: твердющі, як камінь, сухарі з чорного хліба і брикети гороху з яловичиною, якщо вірити написаному. Яловичиною щось там і не пахло, я давився сухим горохом, трощачи оті сухарі, а мимо, особливо вже на Кубані, пропливали базарчики і чого тільки на базарчиках тих не було!
Були б тільки гроші, але в моїх порожніх кишенях лише вітер посвистував, тож я ковтав лише слину, заїдаючи наостогидлим брикетом. Врешті не витримав: виміняв у однієї тітоньки глечик молока та білу пухку паляницю за свою шинельчину, і як же я каявсь по тому, коли добрався нарешті до батальйону!
Й досі не знаю, якій лихій личині спало на думку організовувати оті батальйони. Той, хто їх вигадав, мабуть, був переконаний, що всі поранені намагаються подовше побути в тилу, уникаючи фронту. Тож і постарався створити такі умови, щоб ми відразу ж стали проситися на фронт. Для цього він доручив споруджувати будівлі для отих батальйонів не нормальним будівельним організаціям, а начальникові якогось концентраційного табору, де відбували покару державні злочинці, і той постарався на славу.
Голий, як долоня, майдан, з усіх боків обгороджений колючим дротом: миші не пролізти, не те що людині. Не вистачало тільки вишок з невсипущими "попками". Зате на воротях, теж колючим дротом обплутаних, день і ніч стояв вартовий. На майдані замість бараків були наспіх споруджені величезні землянки, що скоріше нагадували сирі погреби, аніж будівлі для житла. Ні віконця, ні печі, ні навіть нар для спання, не кажучи вже про нормальні постелі. Замість подушок та матраців — кинута на підлогу солома: лягай і вкривайся чим хочеш, а нічим укритися — лови до самого ранку дрижаки. І як же я проклинав ту недобру хвилину, коли позбувся єдиної вкривачки — шинелі! Натягав пілотку на самісінькі вуха, бо так, здавалося, хоч трохи тепліше.
Чим нас годували, не пам'ятаю. Здається, "шрапнеллю": однією й тією ж перловкою. І на сніданок "шрапнель", і на обід, і на вечерю,— такими нужденними порціями, що наші шлунки завжди щеміли од голоду і ми увесь день про їжу тільки й думали. Та і вночі насиналася тільки їжа, і мені весь час чомусь снилося, що в мене украли сухий пайок, одержаний на продатестат.
Раз на тиждень нас водили до лазні: митися й випарювати одяг. За п'ять кілометрів в невелике містечко. Шикували в довжелезну колону і обов'язково: "С мєста... пєснєй!.." — без цього, здається, не могла існувати жодна військова частина нашої славетної армії. Старшина, який так наїв мордяку на тій же шрапнелі, що вона, здавалося, ось-ось мала луснути, забігав то наперед колони, то підтюпцем вертався назад, пильнуючи, щоб співали усі, і ми ревіли: "В бой за родіну, в бой за Сталіна", вкладаючи в ту пісню всю свою злість.
Після бані нам іще більше хотілося їсти, а тут знову; "С места!., пєснєй!.." — показати всьому білому світові, які ми хвацькі вояки.
Іще раз на тиждень, здається в неділю, нас вишиковували в довгу шеренгу і появлялося все табірне... пробачте, все батальйонне начальство. Тут були лікарі, і фельдшери, й санітари — весь сінкліт батальйону. Комбат, що мав на малинових петлицях дві шпали майора (в медперсонала петлиці були зеленого кольору), дзвінко командував:
— Хто бажає в лінійні війська — вийти із строю! Лінійні війська — це частини, що їх направляли на фронт. Наш стрій ламався, і то один, то другий поранений,
якому в печінки в'ївся цей батальйон, ступав три кроки вперед.
Я протримався рівно два тижні. За ці два тижні так наголодувався й намерзся, що ладен був і в петлю, аби тут не лишатися. Лікар, який мене оглядав, мигцем обдививсь мою руку, потім щосили потиснув:
— Болить?
І хоч у мене аж в очах стало темно, я відповів, що ні, не болить.
— Годен к строевой,— підсумував свої оглядини лікар. "Годен" то й "годен". Я найбільше боявся, що лікар
залишить мене в батальйоні. Не сказав навіть, що не чую на праве вухо, не поскарживсь на зір, що після поранення став зовсім нікудишній: бачив усе, як у тумані, особливо на відстані.
Повернувсь до землянки, став нетерпляче чекати на виклик.
І ось нас збирають в дорогу. Нас душ двадцять, не більше, тож усі втискаємося на вантажівку, що чекала за ворітьми. Куди нас везуть, нам не сказали, лейтенант, який нас супроводжував, відповідав одне й те ж: "Приїдемо — побачите", але, мабуть, не дуже далеко, бо в іншому разі ми їхали б поїздом.
Стояв листопад, сади, мимо яких ми проїжджали, вже звільнилися від листя і на оголених гіллях жаринами висіли поодинокі незірвані яблука, а лани чорніли такою масною ріллею, що хоч намазуй на хліб. Ми жадібно дивились на яблука, ми молили Бога, щоб у машині щось зіпсувалося та щоб вона зупинилася, але "емка" котила й котила грунтовою дорогою, підскакуючи на вибоїнах та розбризкуючи грязюку.
Та ось вона, завищавши гальмами, зупиняється різко і ми, що стояли, падаємо один на одного. Приїхали!