І
Ти пам'ятаєш, друзяко, своє далеке дитинство?
Коли ти, одірваний жорстоко від мамки, плакав невтішно, шукаючи цицьку губами.
Коли тихенько поскімлював, пригадуючи її ніжний язик, що так любовно тебе вилизував.
Пам'ятаєш?
А юність свою?
Коли кров грала у жилах, і весь світ слався під ноги...
Пам'ятаєш луг широчезний з озерцями-блюдечками, куди ми припливли за печерицями: я, дружина і ти? Пливли вузенькою річкою, що впадала в Сулу, і ти щоразу поривався стрибнути у жабуриння, в зело, у ряску — за водяними курочками, що безстрашно бігали поруч, а я, веслуючи, гукав до дружини, щоб тримала за вуха. Бо тебе за вуха лиш можна і вдержати, такі вони були довжелецькі. Пам'ятаєш, як ти стрибонув уже на берег і помчав, помчав, замалим не в повітря злітаючи, і вуха твої аж палахкотіли на сонці, а озерця вибризкувались на зелену травицю... І дзвеніла під тобою земля, і перелякано розліталась вся ота нечисть, що наїлась в траві... Ти літав, не знаючи втоми, і юна кров кипіла в жилах твоїх, і очі горіли од захвату.
І потім ти хлебтав воду і не міг нахлебтатись...
Гай-гай, коли все те було і куди воно поділося! Час, братухо, така штука химерна, що ні зупинити його, ні повернути. Не встигнеш оглянутись, а вже й по життю...
Хіба ще лишаються спогади...
Та не дивись ти на мене своїми очима космічними, не виймай мою душу! Я тужу за тими днями благословенним не менше од тебе.
І пригадую... Пригадую... Пригадую...
Пам'ятаєш Омельківну? Як вона ледь Сонця ногами не збила?
Воно аж сахнулося, Сонце, налякане до смерті. І добре, що не дременуло, не сховалось за обрієм, а то що б ми робили у темряві?
Що б робили оті дивовижні істоти, які оточили тебе, од захвату охкаючи? У тебе ж лиш голова витикалася з кулька целофанового, тобі дуже хотілось пі-пі, але ти ніяк не міг задню ніжку задерти, бо отой, що тебе вніс до двору, притискав тебе до грудей, так, наче боявся впустити. Земля ж ген-ген унизу, аж в голові паморочиться!.. Ти дивився на них, не розуміючи, чому вони всі такі збуджені й так кричать, адже ж їм не хотілось пі-пі, бо не задирали ноги. А вони, перебиваючи одне одного, по черзі гладили тебе по голівці і згадували якісь гроші, ще про них отой, який тримав тебе на руках, сказав гордовито:
— Я за нього п'ятсот карбованців одвалив!
— Аж п'ятсот! — сплеснула руками ота, у фартушкові.
— Це спанієль. Чистокровний. З паспортом.
— Отаке мале — і вже з паспортом!
— Вигорнув усі до копієчки гроші! — поскаржилась та, що їхала разом із вами в машині. Всю дорогу тримала тебе на руках. Час від часу цілуючи в лобика. Що таке гроші, ти не знав. Не доводилось нюхати.
— Як же його ви назвали?
— Джой. По-англійському — радість.
Зачувши слово "Джой", ти ворухнув хвостиком. Уже затямив, що це твоє ім'я. Добре, що хвіст коротенький, рухається вільно в кулькові...
Але коли ж його спустять додолу? Невже вони не догадуються, як він хоче пі-пі?
Врешті догадались, спустили.
Він одразу ж задер задню ніжку, і очі його були при цьому серйозні, як у професора, що розгадував якусь світову таємницю.
Підійшла ще одна, теж у фартушкові, і фартушок той пахнув дуже смачно, хоч Джой як не принюхувався, так і не міг втямити, чим же.
— Ой, який красивенний! Як його величати?
— Джоєм. Це спанієль. На качок полюватимем.
— Джойчику, ти будеш бабу провідувати? Будеш, ге?
Джой ворухнув хвостиком ввічливо: буде.
— А я тебе молочком пригощатиму.
Джоїв хвостик замиготів, закрутився. Адже мова йшла про молоко. Материнське. Од якого йому так важко одвикати. Він ще не знав, що це — молоко од корови. Страшної істоти рогатої, зростом до неба, яку він щоразу обгавкуватиме, за парканом ховаючись.
Омельківна (так звали оту з смачним фартухом)... Омельківна стала щось говорити: Джой зрозумів, що це — не до нього.
Ворухнув хвостиком, пробачаючись на всяк випадок, пішов у траву, обнюхуючи кожен сантиметр.
Було дуже жарко. Ні війне, ні шелесне. Джой побродив— побродив та й вирішив сховатися в тінь. Найгустіша тінь була позаду Омельківни. Він під її ногами і влігся.
І тут Омельківна стала прощатися. Одступила, перечепилась об Джоя та й задерла ноги до неба.
— А щоб ти здох!
Пішла, охкаючи, а Джой все ще сидів, ображений: мало того, що ледь не задушили, так ще й смерті йому побажали!
II
А пам'ятаєш свою першу гадюку?
Не вужа, вуж — безборонна тваринка, тільки й того, що сичить, обороняючись, а справжню отруйну гадюку.
Як ти розігнався в кущі, та й налетів на гадюку. Що, скрутившись пружиною, метнулася тобі назустріч голівкою-списом.
Інстинкт тобі підказав, що тварина ця дуже небезпечна. Далекі пращури, про яких ти навіть гадки не мав... пращури, що їх жалили в свій час отруйні гадюки, враз озвалися застережними голосами: не підходь! Тримайся подалі!
Але поклик мисливця залунав у тобі: це — здобич. Яку ти мусиш узяти.
Не впусти!.. Не взівай!
Він, цей поклик могутній, помножений на тисячолітній досвід пращурів, підказав тобі, як треба діяти.
Ти став гавкати. Шерсть на загривку наїжачилась грізно, очі налилися люттю. Гавкаючи, ти став імітувати, що ось зараз вчепишся в змію іклами. Наскакував, зберігаючи, однак, безпечну дистанцію. Щоб смертельне жало тебе не дістало.
Змія раз по раз викидала гострого списа в твій бік, змія все лютіше сичала, крижані очі її дихали смертю.
А ти заходився довкруж неї кружляти. Кружляти і гавкати.
Кружляти, як вихор, аж у тебе змія замиготіла в очах.
У гадюки теж голова пішла обертом од твого кружляння шаленого, вона стала все частіш помилятися, викидаючи списа у порожнечу.
Ось черговий невдалий кидок, гадюка на мить підставила шию.
"Вперед!" — команда мисливця.
Ти метнувся вперед, учепився іклами в потилицю. Пружний тулуб гадюки вмить обплів твою ногу, і ти, напружившись, щоб не впасти, перехопив тулуб нижче, став люто тіпати ворога.
Хруснув хребет, змія враз обм'якла, безсило повисла в зубах.
Випустив з пащі, одскочив: змія не ворушилася.
Не хотілося їсти, бо ти добряче поснідав. Подумав-подумав, прислуховуючись до шлунка переповненого: ні, краще сховати.
Нагорнув носом землю ще й листям присипав. Погавкав сердито на ворона, що кружляв над головою: "Це моя здобич!"