Задер ніжку, місце помітив, побіг. Ти й досі облизуєшся, згадуючи смак перемоги.
Ну й довгий же в тебе, діду, язик — очі можеш дістати!
Пригадуєш, як ми вмирали од сміху, коли мій внук узяв та й намазав тобі медом носа? З низу аж до верху. Сантиметрів десять, якщо не більше. І як ти заходився того носа облизувати. Язик запросто діставав аж до лоба, навіть в очі залазив, ти очманіло тряс головою, а ми сміялись до сліз.
Онук ще побіг по мед, але дружина пригрозила і йому носа медом намазати:
— Годі над твариною знущатись!
А ти, блаженна душа, і не подумав образитись. Весело гавкав невдовзі, за внуком ганяючись.
Ти знаєш, про що я часто думав, на тебе дивлячись? Що Бог сотворив отаких, як ти, псин спеціально для того, щоб продемонструвати людям, як треба любить своїх ближніх.
Всіх без винятку.
Хто б до нас не прийшов, ти його зустрічаєш як найдорожчого родича. Од твого гавкоту аж вікна бряжчать: та погладьте, погляньте, хто до нас завітав! Ти ладен його обіймати за ноги, а якщо й пощастить — то й поцілувати у вухо. У губи — ні, бо мало чим може смердіти із рота! Тютюновим димом, горілкою чи іншою бридотою. Й, окрім того, мало якої нечисті можна од людей набратися. Хоча б того СНІДу.
А так — лизь-лизь у вухо.
Так ти любиш людей...
Гадюк же не любиш.
Ну, гаразд, з гадюччям все ясно. Все ясно з гадюками. Тепер ти їх і очі заплющивши, упізнаєш, зміюк.
III
А вчительку? Не забув свою першу вчительку? Училку, як кажуть деякі комп'ютеризовані придурки.
Гарчить, що не забув.
Та й де ж забути той перший і останній урок!
Училка... Тьху, й до мене приліпилось це слово паскудне!.. Учителька була така красивенна, як сказала б Омельківна, що ти так і прикипів до неї очима. Довго принюхувався, аж чорний п'ятачок ворушився, підкрадаючись все ближче і ближче, а вона не звертала жоднісінької уваги на тебе. Ворушила сріблястими крильцями, вигиналась кокетливо станом, з-під спіднички, помережаної яскравими смугами, витикався симпатичний задочок.
І тобі захотілося задок той лизнути.
Спершу понюхав. Задок пахнув медом. Солодким-солодким.
Гавкнув питально, учителька — нуль уваги на тебе.
Тоді ти обережненько ткнувся носом в задок.
Й одлетів. Й перевернувся на спину.
І завищав на весь світ пронизливим собачим плачем.
А ви б не вищали, коли б вас у кінчик носа вжалила зненацька оса?
На вискіт той, що долітав аж до неба, повилітали з хати хто тільки був.
Допитувалися, що з тобою, хто тебе скривдив, а ти вищав і щосили трусив головою. І ніс твій все більше наливався вогнем.
— Бджола, мабуть, вкусила,— сказав син.
— Ні, скорше оса... Або шершень... Від бджоли жало лишилося б.
Син одразу ж погодився, що таки оса... а то й шершень. А тобі од цього не стало легше. Ніс став важкий, наче гиря, і ти не знав, куди з отим носом поткнутись....
З того часу ти десятою дорогою обходив тих підступних істот. Училок!
Бодай вони всі передохли!
Це ти навчився в Омельківни — лаятись. Подумки. Бо не вмів вимовляти слова. Що їх понавидумували люди хтозна й для чого.
Скорше, мабуть, для того, щоб одне одного лаяти.
Ну, хіба ж він винен у тому, що народився собакою. Джоєм, а не Василем чи Галиною. Що ніяк не научиться витирати лапи, заходячи в хату. Зате сам подає їх мити. Неприємна процедура, але мусиш терпіти, коли народився собакою.
Що крутиться весь час під ногами, і хазяйка за це тебе пуштрить... І погрожує віником. "Це ти наслідив?.. Я не встигаю прибирати!.."
І частенько тебе таки частує віником, але ти на неї не ображаєшся навіть. Ти її так любиш, що ладен за неї й життя віддати. А вона, бач, тебе віником...
Ти забиваєшся під крісло і гірко роздумуєш над своєю собачою долею. Над тим, чому люди часто не відгукуються на ласку ласкою.
Чому їх дратує, наприклад, твоя звичка класти на коліна голову, дивлячись закохано й віддано,— завжди скидають з колін твою голову, ще й скаржаться, що ти їм послинив штани або спідницю.
Або оте: "Не наскакуй!", що луна повсякчас.
А як же інакше можна продемонструвати свою гарячу любов?
Що він не зробить — все не так, все не по-їхньому.
От привезла хазяйка курчат. Не отих маленьких, пухкеньких, які самі просяться до рота. А цибатих перестарків. Він, Джой, косував-косував на них оком: обдурили хазяйку! Замість усіх білих підсунули кілька чорних. На качок диких схожих.
Заходився та й видушив чорних. Та й виклав у акуратний рядочок. А найцибатіше поніс у зубах хазяйці: "Ось глянь, як тебе обдурили!"
Крику було — не доведи Господи і помилуй!..
Ти важко зітхаєш... Ти заплющуєш очі... Ти поринаєш в дрімоту... Ткнувшись носом у прохолодну підлогу.
IV
Наступного року Джой появився на дачі зовсім дорослою псиною. Ну, не такою вже й дорослою, але роки собачі вп'ятеро куціші од людських. То й вік собачий набагато коротший. Опановуй науку життя в перший же рік, якщо хочеш жити на світі.
Не впізнавали ми Джоя.
Привезли курчат — косував лише оком. Та хвостом нервово посмикував. Запам'ятав, що які б вони не були: білі, чорні, зозулясті, рябенькі — всі до одного свої. Упаси Боже чіпати! Зате як влетять чужий півник чи курочка до нашого двору — капець! Як не втікатиме, як не кудкудакатиме — упіймає й придушить.
А не лізь у мій двір!
Саме — "мій". Бо з першого ж дня оголосив себе хазяїном двору.
З раннього ранку, вискочивши з хати, обов'язково оббіжить увесь двір по периметру, винюхуючи шкоду. Появу якогось заброди непроханого. Що гірший татарина.
У першу чергу очистив двір од гадюччя. Од зміюк та вужів. Хоч я йому і втокмачував, що вужів чіпати не слід, вуж — мирна істота, корисна навіть, бо ловить мишву. Тож придивляйся пильніше: як тільки дві жовтогарячі цяточки на потилиці, то не чіпай. Душив все одно. Був, мабуть, дальтоніком. Не розбирав кольорів.
Ганяв горобців, що курей обкрадали, зерно усе скльовуючи. Та ще, мабуть, за те, що кричали: "Жив!.. Жив!.." — коли Христос помирав.
Жодного не вдалося впіймати. Хоч ганявся — із шкіри вискакував.
Ну, а постійний ворог — їжак, бродяга безпашпортний, космополітище безрідний — до істерики Джоя доводив.
Ліз і ліз у наш двір, найменшу шпаринку знаходячи. Я вже й затикав їх, шпаринки, і сітку рибальську навішував — не помагало нічого. Як ніч — так і в дворі.