І кожного ранку — безплатний концерт. Поп-музика — оглухнути можна.
Терпів-терпів, затуляючи вуха подушкою,— не помагало нічого.
Вибігав у двір: де той задрипанець? Ага, он де. З глибочезної ями, що її встигає вирити Джой, вилітає ошмаття.
Підбігаю, сердитий: так і є! Колючий клубок, що його ні вхопить, ні вкусити, і Джой під нього люто землю підкопує. Весь у землі, як мара.
— Джой, фу!
Гавкіт ще лютіший у відповідь. І груддя — замалим мені у обличчя не летить.
— Вилазь, Джой!
Нуль уваги.
Ну, зажди ж, паразите!
Біжу по відро, повне води наливаю і назад. Виливаю все зозла до ями.
Джой виліта як обшпарений, щосили обтрушується.
"У тебе совість є?".— "А в тебе? Хто тебе, отакого, купатиме? Сажотрус сажотрусом!"
Залажу до ями, пробую взять їжака. "Та не колися, дурню, я тебе не вбиваю — рятую!" Закочую колючий клубок у відро, виношу за двір.
Щоразу подалі одношу. В надії, що не знайде дороги.
Знаходить.
І знову безплатний концерт. На весь хутір. Хочеш — вуха затикай, хочеш — слухай.
Іще був у Джоя ворог номер два (а може, й один) — котяра сусідський. Ми його прозвали Корсаром: цупив усе, що погано лежало.
Якось я навудив карасиків, пустив до ванни старої, що стояла в дворі, накрив шифериною. Хай плавають — завтра посмажимо.
А вранці — шиферина на землі і карасика жодного.
А залишиш у дворі молоко — як не вип'є, то перекине. Та ось появився Джой і оголосив Корсарові священну війну. "Джихад" мусульманський.
І почалося...
Кіт стрімголов злітав на абрикосу, вмощувався зручненько на гілляці. Кіт слухав, мружачи відьомські очі, а Джой шаленів унизу. Кіт спокійненько "вмивався", а Джой голос зривав.
— Сходи прожени! — стогнала дружина.— У мене й голова незабаром розвалиться.
Розвалювалась голова і в сусідки, хазяйки котової:
— Та прив'яжіть свого чорта, бо збожеволіти можна!
"Кота свого прив'яжіть!" — ледь не виривалося в мене.
Зціпивши зуби, вилажу на абрикосу. А ви знаєте, що то є: вилазити на абрикосу? Поміж гілля густе, отакенними колючками усіяне?
Спробуйте!
Я до кота, кіт од мене. Я вгору, а він іще вище. Ось уже й гілка згинається — нікуди далі залазить котові. Шипить, як паротяг збожеволілий.
— Кицю, кицю!.. Ходи сюди, кицю, щоб ти на цій гілляці й повісився!
Кіт стрибонув мені прямо на голову. На лисину. Проїхався кігтями та й на сусідню гілляку. А з гілляки — відчайдушний стрибок через тин та до себе у двір.
Я мацаю переорану лисину, і мені хочеться погавкати люто із Джоєм...
Я вже згадував, що у Джоя бас як у Шаляпіна. Або ще точніше — як у лева розлюченого. Хто його не вгледить — до землі присяде од страху.
Тож в найулюбленішій забаві, що її вигадав Джой, головна роль належала голосові.
З раннього ранку Джой займає позицію. Під парканом, що відгороджує наш двір од вулиці. Гукай — з місця не зрушить. Хіба що зиркне з досадою: ти що, не знаєш, що от-от ітимуть корови?
І ось вона, хвилина очікувана!
Корови сунуть рогатою річкою, а Джой люто надіта на штахетини. Реве своїм унікальним басюрою, аж дерева хиляться. Штахетини ось-ось не витримають, тріснуть усі до одної, випустять Джоя на вулицю, і тоді від череди лишаться копита та роги.
А вони, звиклі до собачого гавкоту, що супроводжує їх вздовж усього хутора, лиш очима косують. Хіба що яка націлиться на Джоя рогами (ото Джоєві свято!), махне недбало хвостом.
— Ну що, з'їв? — кепкую з Джоя.
Джой удає, що йому просто лінь усерйоз заводитись. Задирає лапу й демонстративно поливає штахетини.
А от телиця...
Телиця — то вже всерйоз.
Сусідка щоранку телицю на луки виводила, і невідомо було, хто кого веде: хазяйка телицю чи телиця хазяйку.
А якщо телиця лякалася, то й зовсім комедія: телиця устриб — і хазяйка устриб.
— Руки пообривала! — скаржилась щоразу хазяйка.
Тож телиця із Джоєм не інакше як змовились: Джоєві гавкати, телиці — лякатися.
Ідуть вони мирно удвох повз наш двір: телиця й хазяйка. Телиця — ягнятком покірним, присипляє увагу хазяйки. А Джой причаївсь за парканом.
Порівнялися, і тут починається цирк.
Джой як вискочить, як ревоне. Телиця, вдаючи, що вона страшенно злякалася, виконує таке сальто-курбет, що куди тим гімнастам! І сусідка за нею — сальто-курбет. А потім телиця як ушкварить галопом. І сусідка за нею галопом. Вчепившись щосили в налигача, щоб не впустити.
— Припніть свого чорта! — гукала не раз, телицю виводячи.
А "чорт" вже причаївся під парканом. І такими очима на мене дивиться, коли я його до хати тягну силоміць, що в мене й серце стискається...
— Що, Джой, було діло?
Джой тільки зітхає...
V
А взагалі ми з Джоєм душа в душу живемо. Разом і їмо, тільки й того, що не з однієї тарілки.
— Толю, їсти! — гукає дружина.
Джой зривається, біжить поперед мене.
Якось дружина покликала — я не почув.
Улетів Джой! "Гав-гав! — їсти ж он кличуть!"
Разом спимо, тільки й того, що не під однією ковдрою.
Хоча, коли навідаються син та невістка, він обов'язково вкладеться в них у ногах.
Якось гостювали мої друзі Володя та Галя. Вкладаються спати, і Джой тут як тут.
— Проженіть, бо спати не дасть.
— Нічого, він нам не завадить.
Джой делікатно примостився в ногах.
Заснули. А вранці Галя, ще й очей не розплющивши, повернулася цьомкнути чоловіка у щічку, та й поцілувала Джоя у морду. Ліз усю ніч попід ковдрою та поміж ними і влігся...
А ще ми любимо телевізор дивитись. У мене крісло, і в Джоя крісло. Тільки я дивлюсь на екран, а Джой солодко спить. Задком до екрана. "Ну що там цікавого!.. Президенти... прем'єри... А з чим їх їдять?.."
Якось дружина склала на моєму кріслі білизну. Я всівся на Джоєвому.
Підбіг Джой. Сів навпроти, став гіпнотизувати мене своїми очима космічними: "Злазь!"
Я — нуль уваги.
Тоді він заходився спихати мене передніми лапами. Хоч-не-хоч довелося місце звільняти.
Ліг, розвернувся. До екрана задком. "А що там цікавого!"
А даремно він зневажав телевізор. Міг би стати співаком першокласним. Заслуженим, а то й народним. Слух же як у Паганіні. Басище як у Шаляпіна.
Якось серед ночі ми проснулись од лютого гавкоту. Ухопивши ліхтарик, я побіг до дверей, випустив Джоя. Він майнув у темряву, де перелякано кудкудакали кури.
"Грабіжники!.. Курей крадуть!.."