І ще чому я досі дивуюся: у Валю я закохувався (якщо можна назвати коханням несміливе те почуття)... щоразу закохувався, приходячи до школи. А досить було вийти із школи, взяти чергову книжку до рук, і Валя одразу ж вивітрювалася з легковажної моєї голівоньки — до наступного ранку.
А влітку, під час канікул, я й зовсім її забував...
Того ж навчального року, як убили Кірова, у нас по команді згори провели уроки класової пильності. Учителі розповідали нам про троцькістів та інших ворогів радянської влади, про їх підлий намір розвалити Радянський Союз, а найстрашніше — повбивати усіх вождів і насамперед нашого дорогого й улюбленого товариша Сталіна, який дав нам щасливе дитинство, розповідали й запитували:
— Діти, як треба покарати цих мерзенних недолюдків?
— Я скажу!.. Я!..
— Ану скажи ти, Лобко.
— Усіх постріляти!
— Молодець... А ще?.. Ти, Пінчук, що зробив би?
— Я б їх усіх перевішав!
— А ти?
— Я б їм спершу одрубував руки та ноги, щоб подовше мучились.
— Я закопував би їх живими в могилу!..
— А я б їх живими палив на багатті!..
Ми тягнули один з-поперед одного руки, ми вигадували кари одну страшнішу другої, ми так розходились, що врешті і в учителя мороз пішов поза шкірою:
*— Досить, діти, досить!.. Бачу, що ви всі патріоти, віддані радянській владі й товаришеві Сталіну.
Не знаю, чи тьотя Аня й мамуся теж проводили такі уроки: не розпитав, поки вони були живі. А мабуть, що проводили, спробували б не провести! Одному тільки не можу повірити: щоб мамуся чи тьотя Аня питали учнів, якою смертю треба скарати отих усіх ворогів.
Уроки класової пильності не минали безслідно: невдовзі в одній із газет, здається районній, була надрукована інформація про те, що діти, граючись у судовий процес над троцькістами, ненароком повісили свого однокашника. Ми теж влаштовували кілька разів такі процеси і ніхто не хотів бути троцькістом, тільки прокурорами й суддями, тож усім доводилося ставати в коло, а одному ходити по тому колу і, тикаючи пальцем кожному в груди, вигукувати лічилку: "Еники-беники з'їли вареники!.." На кому лічилка кінчалася, той і троцькіст. І чомусь троцькістом найбільше випадало бути мені, хоч я в гадці не мав вчиняти замах на товариша Сталіна чи труїти колгоспну худобу. (А було і таке: в сусідньому селі пересадили все сільське начальство заодно з пастухами, які не встерегли телят, що об'їлися вкритої росою люцерни, та на додачу й телятниць прихопили.) Тож мене кілька разів суворо судили, а потім розстрілювали одночасно з кількох самопалів. "У потилицю не цільтесь!" — кричав я перед тим, як "померти", бо хоч самопали цього разу заряджалися не рубаними ґудзиками — горохом, все одно було дуже боляче, а вони, чорти, завжди поціляли тільки в потилицю, та й я ж те робив, коли не був троцькістом і не стояв, ввіткнувшись у сосну лицем. І ще ми вигукували перед тим, як "померти": "Хай живе товариш Сталін!" — точнісінько так, як вигукнув хтось із справжніх троцькістів, коли його розстрілювали. Щось із місяць ми отак бавилися, поки не набридло, і, слава Богу, нікого не повісили ані спалили, тільки ті, кому випадало бути троцькістами, по тижню не могли доторкнутись до власної потилиці, а мамуся моя ніяк не могла уторопати, чому вона в мене синя, аж чорна: "Чи ти нею горіхи розлущував?" А коли й Кость одного разу приніс додому синющу потилицю, то наші мамусі й зовсім стривожились та й одвезли нас в район у поліклініку. Як назвав загадкову нашу хворобу лікар — не пам'ятаю, пам'ятаю лише, що виписав мазь, таку смердючу, що й собаки чхали, коли ми потикались на вулицю (мазали потилиці мені й Костеві, а заодно і Сергійкові — для профілактики). Та ще пригадую, як мамуся, що нас і возила, розорилась на банку бичків та булку французьку,— ми ум'яли ті бички разом із булкою, та й банку ледь не зжували, такою смачнющою була ота консервована риба, неймовірний присмак її до самого вечора був на наших вустах. А Сергійко, коли ми йому розповіли про бичків, цілий день проревів: потилицю, бач, так змазують, а бичка жодного не привезли.
І що найнезбагненніше для мене, нинішнього,— тогочасний Толя Дімаров, який не мав жодного сумніву, що товариш Сталін дав особисто йому найщасливіше у світі дитинство. Ні наша втеча в чорну безвість із хутора, ні понівечена доля мого татуся, ні страшний голод у тридцять третьому, коли мертвими дітьми України можна було запрудити всі на світі річки, ні поневіряння та острах, щоб не довідались, хто ми насправді, острах, на який ходиш, ходиш, бігаєш, бігаєш, та й наткнешся, як на отруйну колючку,— ніщо, чуєте, ніщо не могло похитнути віру тогочасного Толі Дімарова у солодку казочку про доброго батечка, який сидить у Кремлі і тільки й зна, що дбає про всіх на світі дітей. Казочку, що її не втомлювалися повторювати учителі.
Феномен, що його навряд чи спроможні розгадати най-видатніші психологи світу...
Уже в шостому класі у нас якось стали відбирати зошити з портретами Сталіна. В ті роки майже всі зошити були з портретами вождів: Кагановича, Молотова, Будьонного, Ворошилова. Але найбільше було зошитів з портретами Сталіна і всі вони чомусь були у клітинку. Учителі пильнували, щоб ми, не доведи Господи, не пошкодили жодної обкладинки з портретом, щоб найменша клякса не сіла на обличчя Сталіна чи іншого вождя. Принесеш до школи зошити, не загорнені дбайливо в газету,— незадовільна оцінка гарантована.
А тут — терміново здати всі зошити з портретами Сталіна. Списані, несписані — принось все одно.
Я відніс теж. Усі, крім одного. Я вже довідався, не пам'ятаю од кого, що художник, який малював портрет
Сталіна, замаскував на обличчі вождя страшне слово "смерть". То однести всі зошити, не спробувавши самотужки розшифрувати те слово?..
Ледь діждався, коли залишився наодинці в хаті. Озброївся ручкою, схилився над зошитом. Сталін дивився на мене, сердито настовбурчивши вуса. Тож із вусів і почав.
Покрутив сюди-туди: так ось же вона, літера "с". Сховалась у вусові, думає, що я її не побачу. От ми тебе й обведемо чорнилом.
Та-ак... Тепер пошукаємо літеру "м".
Довго вдивлявся, ставлячи Сталіна то вверх, то вниз головою, поки знову наткнувся зором на вуса. Господи, куди ж я дивився! З'єднати обидва вуса докупи — от тобі й літера "м".