Працював у нашій поліклініці прекрасний лікар. Терапевт. Микола Каленикович. Користувався не металевим стетоскопом, а дерев'яним, отакою архаїчною трубочкою, успадкованою ще від діда-прадіда. І якою ж приємною була вона на дотик! Як зігрівала наші серця!
Він завжди писав нам, хворим, не історії хвороби, а "поеми".
— Зараз будемо писати поему. Як вам, голубчику, по-швидше позбавитись капосної цієї хвороби.
Він буквально поставив мою мамусю на ноги — після важкого інфаркту. Мамуся дивилася на нього, як на Господа Бога, для якого не було нічого неможливого.
— Ось прийде Микола Каленикович...— тільки й чули од неї.
А дружині з першого ж погляду визначив правильний діагноз. Після того, як вона побувала не в одного лікаря із скаргою на якесь таємниче захворювання.
— До ендокринологів, голубонько, йдіть. До ендокринологів. У вас щитовидка запалена.
Місяць пролежала дружина в ендокринології. І Микола Каленикович її провідував чи не частіше од мене. Забігав після роботи по дорозі додому.
А біленький платочок, що його якось привіз моїй мамусі з Москви.
— Скиньте геть отой чорний, бо він вам не личить. Надіньте ось цей... Та ви на двадцять років помолодшали! Хто це сказав, що вам сімдесят!..
І треба було бачити, як берегла той платочок мамуся.
До нього вишиковувались на прийом цілі черги. Тільки до Калениковича! І як наслідок — заздрість. Хвороба, від якої не застраховані навіть лікарі. Та й ще чимось не вгодив головному лікареві: мав до біса незалежну натуру і частенько воював із начальством. А тут і медсестра прибігла в сльозах: Микола Каленикович примушує записувати до медичної картки хворого історію його хвороби. "А чого це я повинен писати? Мені хворого треба оглянути, розпитати детально. А нашим лікарям за тією писаниною ніколи й на хворого глянути". Та ще вирядив із кабінету одного письменника, що зайшов разом із жінкою: "Ви на свою жінку і дома надивитесь!" А письменник був ревнивий, як той таджик з високогірного аулу, що якось підсів до нашого багаття:
— Завтра іду в район. До лікаря.
— Захворіли?
— Ні, я здоровий, слава аллаху. Жінка захворіла. Щось у грудях болить.
— Так ви жінку й везіть.
— Хто ж жінку до лікаря возить! Сам поїду. Покажу, де в неї болить, лікар і дасть порошків...
Тож ревнивий письменник і накатав отакенну заяву на Калениковича, який посмів вирядити його з кабінету.
А ще... Та хіба мало можна знайти зачіпок, коли треба звільнити людину з роботи!
І згуртований довкола головного колектив почав діяти. А оскільки з професійної точки зору до Миколи Калениковича неможливо було придратися, то й почали порпатися в його біографії, розсилаючи гінців в усі кінці, де він жив і працював. І Микола Каленикович, допечений до живого, якось вигукнув, ткнувши пальцем у головного:
— Ще Геббельс сказав: побільше брешіть — щось та залишиться!
Оцей його вигук і став головним козирем, коли його доля вирішувалася на секретаріаті (поліклініка була спілчанською): "Він посмів цитувати Геббельса!"
Та ще те, що проти Миколи Калениковича виступив весь колектив. А колектив завжди правий — один із постулатів радянської влади.
І коли ми, хворі, стіною стали на захист нашого лікаря, нас постулатом оцим в основному і побивали. Та ще тим, що Микола Каленикович посилався на Геббельса.
Дійшло до того, що ми написали на секретаріат великого листа, зібравши підписи хворих. Та з листом, цілою делегацією, і вирушили на прийом до Козаченка.
Козаченко категорично відмовився нас прийняти. На поріг не пустив!
Тут уже, як кажуть, найшла коса на камінь: ми сіли та й написали листа в цека. На ім'я Щербицького. Не про Калениковича вже писали, а про те, що Козаченко відмовився прийняти делегацію письменників. Вислухати думку колективу.
І чи то Козаченко вже зіграв свою роль і навіть в очах начальства став одіозною постаттю, чи якимось несподіваним вітром повіяло, тільки лист наш не загубився в численних коридорах цека, і Козаченка невдозі прибрали з посади, видавши за вірну службу чотиритомник чи п'ятитомник його безсмертних творів.
Миколу Калениковича таки звільнили з роботи, не порахувавшись з думкою хворих, а я вже в "Містечкових істо--ріях" опублікував "Колектив і Колядко" і слово "колектив" навіть не дійшло до цензури — викреслив рішуче редактор, та отак з урізаним заголовком ("Колядко") історія ця й була опублікована. І обійшлося, на диво: ніхто не закинув, що автор наводить тінь на здоровий радянський колектив. Може тому, що в повітрі повіяло якщо не новою відлигою, то передчуттям якихось змін, і флюгер над будинком цека, спрямований строго на Москву, ледь-ледь ворухнувся.
Першим секретарем Спілки став Павло Загребельний, а секретарем парткому — Борис Олійник. У Спілці одразу ж повіяло демократичним тим духом, що про нього ми вже й забули. Павло, сам талановитий до біса, став пригрівати таланти, особливо з молодшого покоління, на декади літератури й мистецтва запрошувалися такі бунтарі, що до цього їх і близько не підпускали до всесоюзного дійства, досить згадати хоча б Ліну Костенко чи Григора Тютюнника. У Павла вистачало сміливості вступати в суперечку навіть з працівниками цека, відстоюючи власну думку, оновлений партком його дружно підтримував, до того часу, поки між Загребель-ним і Олійником пробігла ота киця, що завжди розпалює чвари. І Спілка розпалася навпіл.
Я не знаю точно першопричини тих чварів. Розповідали, що Загребельний в колі друзів пожартував над Олійником і один з отих "друзів" одразу ж той жарт у вушко Олійникові й відніс, приперчивши доброю долею власного домислу. Думаю, що таке могло статися, Загребельний взагалі щедрий на гострі слівця. Недипломат по натурі, він ніколи не стримувався, і в Спілці сміялися, що Загребельний не може піднятися на другий поверх по сходинах, не наживши двох-трьох ворогів.
Якось до нього прийшов поет, що подавав, як то кажуть, великі надії. Просить, щоб Спілка посприяла встановити телефон на квартирі. Без телефону він, бачте, не може творити.
— А в Шевченка був телефон? — вигукнув Загребельний.
І хоч потім добився, щоб цьому поетові таки поставили телефон, все одно нажив ворога.