— Лейтенант, почему не приветствуете?
Так протягом короткого часу я побував і міністром, і полковником Генерального штабу. І їй-Богу ж, це набагато приємніше, аніж бути письменником!..
Не один рік пропрацюювали в Спілці Козаченко і Чалий: то були чи не найчорніші дні для письменників, у яких іще ворушилося щось людське, для яких небайдужою була доля народу.
Літературні пустоцвіти, яких і на камінні посій — все одно густо вродять. Ці пустоцвіти підняли дружно голови, завалюючи непотрібною нікому продукцією видавництва й журнали та одстоюючи право на доброзичливу критику своїх творів,— саме тоді народився лукавий цей термін, пролунав на якихось зборах з вуст Козаченка. І будь-який графоман-ський роман, автор якого мав залізні лікті, проголошувався офіційною критикою замало не геніальним. Бо герої тих романів крокували тільки в ногу з настановами й рішеннями керівної й спрямовуючої, а якщо траплявся хтось, що хотів іти по-своєму, того негайно ж зупиняли, засуджували та розвінчували. ї вже й ордени та медалі засяяли на лацканах запопадливих цих літераторів, уже й Шевченківських премій доскочили найспритніші та найпробивніші... Ох, не раз перевернувся в зотлілій своїй домовині Тарас Григорович, слухаючи імена чергових лауреатів! І чи не з подачі догідливого начальства спілчанського Шевченківську премію вручили активному борцеві з українськими буржуазними націоналістами, який утік зі страху перед тими ж націоналістами зі Львова до Москви і вже там склепав пасквіль на західноукраїнський народ, що виборював свою незалежність. Розповідають, що той лауреат переплавив одразу ж медаль (золото ж найвищої проби) на коронки — жоден московський лауреат не мав такого золотом сяючого рота!
Озон щораз густіше наповнював спілчанське приміщення, і стали знаходитись сміливці, які пробували те приміщення провітрити. Не кажу вже про шестидесятників, тим і Бог велів весь час бунтувати, але й серед мого покоління знаходились люди, які пробували виставити шибки в наглухо закупорених вікнах.
Першим "взув у лапті" Чалого мій найближчий друг Михайло Пархомов.
Я не можу не вклонитися світлій пам'яті цієї людини, не навівши свій виступ у "Літературній Україні" з підзаголовком "Пам'яті друга".
"Література повоєнних років являла б собою безрадісну картину, коли б поруч з "майстрами" горезвісного соцреаліз-му, кар'єристами та пристосуванцями не жили й не творили люди, які не втратили совість. Люди, які вперто й наперекір офіційній ідеології пробивалися до життєвої правди, часто-густо ризикуючи всім: і більш-менш забезпеченим матеріальним добробутом, і громадським становищем, і званням літератора, а то й просто громадянина. Позбавлені можливості говорити на повен голос, в умовах жорстокого редакторського нагляду й недремної цензури, що в кожному правдивому слові вбачали небезпечну крамолу, вони ніколи не опускалися до того, щоб писати на догоду компартійним чиновникам, видавать "на гора" життєрадісні картини будівників комунізму.
Таким був Михайло Пархомов. Кришталево чесна людина, літератор Божою милістю.
Він належав до покоління, яке наче й прийшло в цей світ для того, щоб показати, що може витримати людина в екстремальних умовах. Важке голодне дитинство часів громадянської, незатишний побут сталінських п'ятирічок, грізні роки другої світової війни. З перших же днів молодший лейтенант Михайло Пархомов на фронті, а що таке фронт в сорок першому — сорок другому роках, можуть уявити по-справжньому лише ті, хто побував у тому пеклі. Коли німецька потужна машина запросто перемелювала наші дивізії, бригади, армії.
Михайло ж Пархомов ще був і євреєм. А євреям, які брали участь в тогочасних боях, потрібна була потрійна хоробрість: хоробрість камікадзе, рокованої на смерть людини, яка не могла плекати надію на порятунок, на те, що її не пристрелять в першу ж хвилину полону. Я особисто знав єврея-роз-відника: більшого відчайдуха в нашому полку не було. Таким же, не маю жодного сумніву, був і Михайло Пархомов. Вся його поведінка вже по війні засвідчувала про це більш, ніж бойові нагороди, що прикрашували груди гвардійського капітана, який повернувся з фронту до рідного Києва.
Оця фронтова закваска, оця прямота і непоступливість лишалися в ньому до кінця.
З ним було радісно дружити. Бо не було друга надійнішого, ніж Михайло Пархомов. Але не було й друга вимогливішого, який не прощав жодного вчинку, що не пасував високому званню людини. Пам'ятаю, як він різко порвав з одним товаришем, що допустився неетичного вчинку".
Якось Чалий у своїх щоденних пошуках підозрілих людей та крамоли висловив сумнів, що Пархомов брав участь у боях. Сказав щось на кшталт: нахапав орденів, десь при штабі пригрівшись. Ще й пройшовся на адресу його національності. (Пишу це зі слів самого Пархомова).
І от — незабутня картина. Приймальня Спілки письменників, за дверима засідає секретаріат. До приймальні поваж-ки заходить Чалий, несучи перед собою власну персону. І тоді назустріч йому зводиться Пархомов. При всіх орденах та медалях. Що їх він ніколи не надівав, навіть у День Перемоги.
Од могутнього ляпаса пенсне Чалого злетіло під стелю, а їх власник повалився на стіл. Ляпас той пролунав не тільки на всю нашу Спілку — він прокотився луною по всіх кабінетах партійних, аж до найвищих. Після цього Чалого інакше, як "контужений Бодя", не називали. А тут іще оскандалився і в одному з московських журналів: підписався під статтею лауреатом премії Лесі Українки, хоча й комітет іще не засідав, і премії ще не ділили,— так хотілося чоловікові ходити в лауреатах. Тож партійним чиновникам не лишалося нічого іншого, як прибрати Чалого з керівної посади, бо якось не личило мати в своїх лавах секретаря з побитою мордою.
А в Спілці ще довго сміялися:
— Один козак знайшовся серед письменників, та й той виявився євреєм!
Щось подібне сталося і з Козаченком, хоча ніхто його по мордасях не бив (а заробляв! заробляв!). Цей уславлений борець з націоналізмом (українським, звісно. Буржуазним, звісно. Яку кадру міг би мати Петро Симоненко, коли б Козаченко дожив до наших днів!)... Цей невтомний борець, цей гладіатор КПРС постраждав на іншому фронті.