По всій Україні розлетілися емісари, шукаючи, де ще не встигли відбутися збори письменників. Знайшли нарешті Одесу та й повезли туди Корнійчука, як кота в мішку, обирати делегатом на з'їзд.
Так Олександр Євдокимович і появився на з'їзді — делегатом від Одеської філії.
Пам'ятаю голосування — вже під час з'їзду. Обирали правління Спілки письменників і делегатів на з'їзд, уже всесоюзний. Спілчанське начальство встигло очуняти і на смерть стояло на тому, щоб до списку кандидатів не було занесено жодного зайвого. Голосуйте — не голосуйте — все одно пройдуть усі до одного. А якщо пропонуєш іще когось, скажи, кого замість нього викреслити із списків.
Один лише Григір Тютюнник запропонував викреслити із списку Хорунжого.
— А кого замість нього вписати? — запитав Збанацький, що саме головував.
— Вписуйте кого завгодно. Як сказав у нашому селі один дядько: обирайте хоч і коня, тільки не нашого голову.
Відбулося голосування. Делегати поступово розходились: хто в буфет, хто додому, бо результат наперед був відомий. Лише Корнійчук застигло стояв посеред півпорожньої зали. Щось йому говорили, але він явно нічого не чув: вся увага його була прикута до дверей, за якими засідала лічильна комісія.
Я дивився на цього чоловіка, який давно знищив у собі все людське, дивився і думав: "Господи, Господи, до якої ж межі це треба докотитися, щоб питання — оберуть? не оберуть? — важило більше од питання життя й смерчі!"
Та цур йому й пек, бо ще насниться! Не хочу більше ворушити пам'ять по небіжчикові, хоч він, вже "уходя от нас", як висловився товариш Сталін про іншого смердючого покійничка, встиг підкласти Спілці письменників неабияку свиню: персонального Васюню. Що на полюванні виконував при ньому своєрідну роль спанієля: виносив з болота підстрелені качки в зубах. Логіка була залізобетонною: якщо товариш так успішно справляється з роллю собаки мисливського, то чому йому не справитися і з роллю секретаря парткому?
Ніхто не насмілився заперечити уславленому драматур-
гові, що ми все ж таки люди, а не дикі качки. В яких поціляють сановні мисливці. Проголосували всі, як один, за Ва-сюню, і став той Васюня з такою ж запопадливістю винюхувати в наших згуртованих лавах націоналістів та інших крамольників.
А як він побіг до заповітного крісла! Зірвався з стільця, ступив кілька кроків (проклятий стіл довжелезний, а він скромно примостився в самому кінці біля входу — ленінська скромність), а потім... А потім, не витримавши, побіг.
А тоді довго вмощувався, шукаючи для своєї, тепер уже керівної сідниці якнайзручнішого місця. Наче одразу ж збирався пустити коріння: прирости, злютуватися намертво, щоб жодна сила в світі не змогла його звідти висмикнути!
— Цього так просто звідти не видереш! — сказав один член парткому іншому, полишаючи те історичне засідання.— Хіба що разом із м'ясом.
Наївний той член, либонь, забув, що є установа, для якої не існує нічого неможливого. Висмикувала і не таких. Разом з корінням. Так ловко висмикувала, що крісло, непошкодже-не, лишалось на місці, а керівна досі задниця тільки зблискувала.
Але про це — трохи згодом.
А поки що — спогад про іншу людину, пам'ять про яку зігріватиме моє серце і душу, доки й живу. Григір Тютюнник.
Він ввірвався в моє життя, як вихор. Як блискавка.
Яскравою літньою картинкою — ранок шістдесят третього року. П'ята година, місто ще спить, за вікном якась особливо чиста, особливо прозора, нічим не потривожена тиша. Прошелестить хіба що по молоденькому тоді ще бульварі Лесі Українки одинока машина, процокоче веселенькими закаблучками якась невсипуща кияночка. Але й це — по той бік, за вікном кімнати, де спить моя великомучениця мамуся, а тут, у дворі — ані шелесне. Зеленіє лише могутній вал, насипаний ще за Скаженого Петра, з-за якого витикаються червоні дахи військового шпиталю та столітні дерева дрімотно впираються в бліде, ледь осяяне небо непорушним верхів'ям.
Благословенна пора для роботи! Я — і стіл, я — і папір, що біліє незайманим клаптиком поля. Ще хвилина чи дві — і я його стану гарячково мережити, рядок за рядком, рядок за рядком — вслід за думками, що наче не в мені й народжуються, наче кимось підказані — встигай лиш записувати.
І раптом — дзвінок. Теленькнуло, як на пожежу.
"Кого це нечиста сила принесла?!"
Зриваюся, біжу до дверей, щоб не теленькнуло вдруге та не побудило моє сонне сімейство.
Парубок — красень. Живцем вихоплений із села, що збереглися ще, недоторкані, на Полтавщині. Оце щойно провів з досвіток дівчину, загорнувши її в піджака,— піджак тепер на ньому наопаш, поверх рясно вишитої сорочки, перев'язаної попід горлом кольоровою стрічкою. Смоляна чуприна спадає гордо на смагляве чоло ("Ану зачепи!"), гарячі очі, тверді, наче з кременя, губи.
— Ви до кого?
— Ви Толя Андрійович?
Толя Андрійович! Так мене ще ніхто не величав.
— Ну, я...
— То, може, ви мене пустите до хати?
І вже в коридорі, простягаючи для потиску руку:
— Оце хочете — не хочете, а приймайте. Мене прислав до вас мій брат Григорій Тютюнник.
Він так і сказав: "прислав". Наче Григорій був ще живий. Наче не заадресував мені перед самою смертю листа, в якому між іншим писав: "Є в мене молодший братеник, такої ж проклятущої вдачі, як і я, многогрішний. Коли зі мною щось станеться (а всі ми смертні), спробуй його взяти під своє ласкаве крильце. Та не дуже з ним панькайся: як що — то моєю рукою!"
— То ви Григір?.. Проходьте сюди... Пробачте, що на кухню, бо мої ще сплять.
— Нічого, ми звичні. Де ж іще нас, селюків, і приймати, як не на кухні! — І чорт розбере цього парубка: всерйоз він все це говорить чи жартома.
Я розсміявся:
— Ну, Грицю, бути вам артистом!
— Та де вже нам, сірим...
Сіли, розговорилися. Охоче розповідав, де працює, яка сім'я, що думає далі робити. За чим, власне, і приїхав до Києва.
— Думаю, Толю Андрійовичу, міняти професію. Брат був живий — не наважувався... Написав пару оповіданнячок російською, шукаючи власної стежки, а оце почав уже писати й по-нашому.— Поліз до внутрішньої кишені піджака, дістав акуратно складені аркушики.— Осьо, почитайте. Може, і з мене буде щось путнє... А вам не буду заважати.— Звівся, поправляючи піджак на плечах.