— З Малишком краще не сідати на пару грати в дурня,— говорили в Ірпені.— Уб'є, як помилишся!
Тож найчастіше напарником Андрія Самійловича був Микола Шеремет, який не тільки любив наминати сало, а й мав шкіру, як у носорога,— од неї горохом одскакували докори й лайка Андрія Малишка.
Якось я зайшов до Андрія Самійловича заправити ручку чорнилом: він привіз якесь особливе чорнило з Москви.
— Ти що збираєшся робити? — Андрій Самійлович був набагато старший од мене, тому я йому "викав", а він мені "тикав".
— Збираюся йти на обід.
— Сідай, перекинемося в дурня.
Сіли. Андрій Самійлович став тасувати колоду. А я роздумував, ким піду обідати: генералом чи маршалом. Про те, щоб виграти, годі було й думати.
І тут не інакше, як не обійшлося без нечистої сили: карта поперла мені, як скажена. Тузи, королі, дами й валети, ще й шістки під кінець підвалили.
— Маршал! — закричав я з дурної радості та й, плюнувши на одну з шісток, приклеїв ошелешеному Малишкові до лоба.
Андрій Самійлович якусь мить сидів, схожий на біблейського соляного стовпа. А потім азіатські очі його спалахнули такими шаленими вогнями, що в мене й волосся на голові взялося димом. Зірвав із лоба шістку, розлюченим тигром кинувсь на мене.
Мене врятувало тільки те, що йому довелося оббігати довкруж столу, а я сидів коло дверей. Не знаю, чим я їх одчинив — головою, колінами, — тільки пам'ятаю себе вже надворі. Лечу, як оглашенний, а мені вслід важкий ціпок із ліщини, що я його й подарував улюбленому поетові, а вже позаду — Малишко...
А вперше я зіткнувся з Андрієм Самійловичем під час наради молодих — початкуючих, здається, в сорок восьмому році. Я тоді справді був молодий, аж зелений, що не заважало мені роздиматись од пихи: прийняли ж нещодавно до Спілки письменників? Та ще мав і язика намантаченого: недаремно ж працював у газеті. Головував саме Андрій Самій-лович, коли я задерикуватим півником вискочив на трибуну та й став критикувати всіх доповідачів підряд за те, що не так глибоко, як мені хотілося, аналізували наші безсмертні твори.
— Вам аби лише паличку в звіті поставити!..
Андрій Самійлович, не витримавши, кинув якусь репліку. Я зреагував моментально:
— Товаришу Малишко, я вас не перебивав, коли ви виступали, то прошу й мене не перебивати! Бо ми можемо обрати й іншу президію!
Зала, звісно, так сміхом і гримнула.
І не один рік потому, згадуючи про цей випадок, Андрій Самійлович сміявся потішено:
— Так коли ти зберешся мене переобрати?
Згадуючи про Андрія Самійловича, не можу не навести хоча б один із взірців його дивовижної поезії.
Коли я нині пробую розгадати віршовані ребуси сучасних бубабістів (агукання двомісячного немовляти з успіхом можна було б проголосити найгеніальнішим взірцем бубабізму), то мимоволі запитую: а ви? Чи змогли б ви написати ось такого вірша про Україну, що обпалює душу і серце (цитую лише чотири рядки):
Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Луговою ромашкою, птицею з канівських круч, Ну так пий мою кров, бери моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч!
Таким був Малишко, який дощенту спалив себе на всепоглинаючому вогнищі поезії.
Таким був і Володимир Сосюра, дитинно наївний та щирий до самої смерті. Який ніяк, ну ніяк не міг зрозуміти, незважаючи на всі високопартійні нагінки та кадебістські божевільні, як це можна не любити рідну матір — Україну!
Любіть Україну, як сонце, любіть!..
Він ходив якийсь аж відсторонений од довколишнього світу, заглиблений у рими та строфи, які щедро дозрівали и ньому, він весь час до них прислуховувався і часто, зустрічаючи знайомого, казав якось аж подивовано:
— А про вас я іще й не написав!
Народжувалася саме його чи не остання поема "Розстріляне безсмертя", вона потрапила мені до рук вже по смерті Сосюри: з-під поли, передрукована якимось вічайдухом на машинці,— в мене серце обливалося кров'ю, коли я її читав-перечитував, а нині не можу її дошукатися, щоб прочитати наново.
Ніхто, здається, не писав стільки в шухляду, як Володимир Миколайович Сосюра. Без надії побачити ці твори опублікованими. Незчисленна кількість віршів, цілі поеми, хоча б те ж "Розстріляне безсмертя". А "Махно"! А "Мазепа"! Чи вдасться мені потримати томик з цими поемами? Академічні видання Малишка й Сосюри? Гай, гай, коли їх діждатися!
Не можу не написати іще про один випадок, що про нього, сміючись, розповів якось Малишко.
На початку війни всім більш-менш відомим письменникам поспіхом присвоїли офіцерські звання та й послали на фронт: кореспондентами фронтових, армійських, дивізійних газет. Не забули послати на фронт і Сосюру, от тільки забули присвоїти офіцерське звання, тож Володимир Миколайович і ходив рядовим, до ось цього випадку.
Кілька письменників, серед них і Сосюра, лежали на травиці, відпочиваючи. Аж під'їжджає якийсь генерал. Всі схопилися, віддаючи честь генералові, один Сосюра, як лежав, так і лежить.
— Рядовий, встать! — визвірився на нього генерал.— По-чему не приветствуете?!
Отоді Володимир Миколайович і звівся. Підійшов, наставив пальця та й став ним водити перед генеральським носом:
— Ти, гівно в мундирі! Ти знаєш, хто я такий? Я Сосюра! От скажу Микиті Хрущову, він тебе враз у солдати розжалує!..
Після цього взяв та й почепив собі по чотири шпали на кожну петлицю: сам собі присвоїв звання полковника.
— Отак полковником всю війну і проходив,— закінчив Малишко.
Я далекий од того, щоб з видатних цих поетів, з якими мені пощастило стрічатися, малювати літературні ікони: я цей "жанр" ненавиджу. Як і отих богомазів, які успішно роблять кар'єру, користуючись лише блакитними та рожевими фарбами. Ангельські крильця не до лиця великим поетам. В творчості Володимира Сосюри та Андрія Малишка були злети й падіння, яскраві спалахи й гіркі невдачі, як в усіх най-геніальніших навіть митців. Вони були дітьми своєї епохи, за межі якої не дано переступити нікому, і поруч з поезіями високого злету писали вірші зовсім прохідні, найчастіше до різних дат та подій: поет — теж людина, якій треба їсти-пити ще і в чомусь ходити. Але не ці вірші визначають їхні творчі обличчя, як і в того ж переляканого на смерть Тичини чи в І идьського, що викупив власне життя піснею про кривавого ката всіх часів і народів. І я мрію дожити до того часу, коли з творчого доробку всіх наших класиків відберуть найбли-скучшіе, найгеніальніше та й видадуть по окремому томикові — воістину дорогоцінний подарунок читачам, а особливо нашим учням нещасним, у яких школа досі продовжує успішно вбивати всяку хіть до поезії.