Вам хоч раз у житті дарували живе порося? У міській квартирі, де все прибрано й вилизано.
Рурка розжарилася, коли наступного ранку зателефонувала Зіна (Нулька — Зінулька)!
Сашо, Сашо! Мій найвірніший товаришу! Якось ти до мене озвався уже з того світу, з таємничих космічних глибин, куди нам, живим, не дано прозирнути. 1 появився у "Міських історіях" в новелці під назвою "Дзвони" уже Максимом:
"А перед цим він мені подзвонив. З такої далекої відстані, що сонячне світло меркне, поки туди долетить. А голос же його лунав так, наче він був у сусідній кімнаті.
— Як там Зінулька?
— Максиме! — закричав я щосили в рурку. Й одразу ж заплакав.— Ти мене чуєш, Максиме?!
В рурці несамовито тріщало, в рурці завивало, рипіло, досі гаряча, як жар, вона починала дихати холодом,— вся на світі пітьма тускла в тій рурці.
— Максиме!.. Максиме!..— кричу у відчаї, а Максим уже зник у космічній безодні, і годі його догукатись..."
Якось так випадало, що разом з нами творив в Ірпені і веселий чолов'яга Патрус-Карпатський. Автор епіграми про Смульсона-Санова, що я її навів у третій частині. Повторюю для тих, хто не читав:
Мені приснився підлий сон, Що я не Патрус, а Смульсон.
Він дуже полюбляв збирати в себе застілля, і якось, поки він бігав до крамниці по "закусь", ми умовили корпусну сховатися в нього в шафі. Повернеться Патрус, шафу одчинить, а ми тут як тут:
— Так ось куди ти ховаєш дівчат!
Повернувся Патрус, ми ж, звісно, за ним. Нетерпляче ждемо, поки він полізе до шафи. Розмовляючи з нами, Патрус розмотав із шиї кашне і, ледь прочинивши дверцята, засунув досередини руку.
І тут сталося непередбачене: Патрус щось вибулькнув, очі його закотились під лоба і він замертво впав на підлогу. Бісова корпусна щосили вчепилася в його руку!
Доки ми приводили його до тями, корпусна утікла. І потім ніяк не можна було переконати Патруса, що в шафі нікого не було. Тоді саме в газетах стали появлятися статті про пол-стергейтів і Патрус був переконаний, що в його шафі завелася ця нечисть. Кілька ночей спав на дивані в мене, поки йому не поміняли шафи.
Патрус-Карпатський іще славився тим, що мав чудову колекцію краваток. Переважно імпортних, на той час дуже рідкісних. Кожна краватка була старанно відпрасована та ще й целофаном обгорнена. Я їх якось у нього поцупив та й пов'язав усі до одної собакам, що водилися на території Будинку творчості. Собачні було достобіса, усі вони акуратно збиралися біля їдальні під час сніданків, обідів та вечер, бо ми їх завжди підгодовували. Довелося купити кілограм ковбаси і, вгощаючи по черзі нею собак, я кожну й нагородив Патрусевою краваткою.
Настав час обідати. Собаки вже вишикувалися під їдальнею. Всі до одної в імпортних краватках.
Розлючений Патрус того ж дня накатав довжелезного вірша — прокляття Дімарову. На жаль, я його загубив, лишився в пам'яті лише останній рядок:
Щоб тебе з'їли собаки!
До речі, про корпусну. Тоді ще не було центрального опалення і при кожному корпусі, в крихітній кімнатці, жили дівчата, як одна, із села. Бідне село продовжувало постачати міста дешевою робочою силою: ще дитина й на ноги не зіпнеться, а її закріпачені батьки починають сушить голову, як би правдами й неправдами влаштувати дитину до міста. Отож корпусні були всі, як одна, із села, в їх обов'язок входило, щоб у помешканні було тепло і чисто.
В нашому, шостому, корпусі жила напрочуд гарненька Оксана, схожа на фарфорову статуетку. Створіння настільки привітне й ласкаве, що ми її інакше, як сонечком, не називали.
До неї всерйоз став залицятися один поет, обіцяючи одружитись. І хоч поет був добре підтоптаний і мав за плечима не одну дружину покинуту, Оксана не одвернулась од нього: вийти заміж за киянина та ще й за письменника — про це ніхто з цих дівчаток навіть не мріяв.
Поет часто наїжджав до Оксани з Києва, й одного разу, коли вона саме заскочила до Толі Мартинова, підтоптаний цей наречений появився в холі. Я теж за чимось пішов через хол до Мартинова.
— Ти не бачив Оксани? — запитав поет.— Куди це вона поділася?
— Може, побігла в їдальню...
— Може... Ну, що ж, мені спішить нікуди — почекаємо.— І всівся до столу, що стояв посеред холу.
Я зайшов до Мартинова і побачив Оксану.
— Там на тебе чекає твій кавалер! Оксана так і зблідла:
— Боже, він мене вб'є! — Поет ревнував Оксану по-чор-ному. Не один раз наїжджав посеред ночі: перевірити — спить Оксана сама чи з кимось в обіймах.
Що робити? Треба якось рятувати Оксану. Мартинов дістав величезну валізу, вигорнув усе, що в ній було.
— Залазь!
Оксана лягла, зібгавшись калачиком. Замкнули валізу, я її взяв і поніс поперед себе у хол.
— А ти куди з чемоданом? — поцікавився поет.
— Розношу хлопцям дівчат.
— Присядь на хвилинку.— Поет явно нудьгував.— Розкажи щось веселе.
— А що може бути веселіше од дівчини у валізі?
— Підкинь і мені хоч одну!
— Ні, ти вже Оксану пожди. Ти, брате, засватаний...— Та й рушив до виходу.
Виніс Оксану надвір, витрусив прямо у сніг:
— Біжи, бо застудишся!
— Ой, я ледь не вмерла, коли ви сказали, хто в чемодані!.. Поет так і не одружився з Оксаною. Розсварившись на
смерть, став вимагати:
— Поверни мені все, що я тобі дарував!
І от — незабутня картина. Ми саме обідали, коли одна з офіціанток, здається, Аліна, внесла великий пакунок, пов'язаний рожевою стрічкою, та й урочисто поклала перед поетом на стіл:
— Це вам від Оксани!
Там, виявляється, було запаковано все, що поет дарував, залицяючись до Оксани: сорочки, ліфчики, блузи, хустки, навіть панчохи й колготки. Все до краплини загорнула в той пакунок Оксана.
І поет наш замість того, щоб згоріти од сорому, спокійнісінько узяв той пакунок та й поніс із їдальні.
Що він робив потім з тією білизною: дарував черговій пасії чи сам доношував,— невідомо...
Оскільки я згадав про їдальню, хочу розказати про неї детальніше. Це було не просто приміщення, де ми тричі на день харчувалися, а своєрідний клуб, у якому ми щоденно збирались: погомоніти, поділитись новинами, посперечатись. У великій, ошатно прибраній залі стояло більше десятка столів, тож під час сніданків-обідів тут гуло, як у вуликові.
Ліворуч була ще одна зала, менша од першої: там харчувалися вже небожителі — спілчанське начальство. Дмитерко, Собко, Левада. А коли до Будинку творчості наїжджав працювати Гончар, то на нього у тій залі чекав єдиний стіл, за який, окрім нього, ніхто не сідав. Хіба що запросить когось із письменників — на знак великої милості. Я, на жаль, жодного разу не мав честі там посидіти. На тому столі щоденно мінялася скатертина, завжди стояли свіжі квіти.