Смерть Сталіна я сприйняв як найбільшу трагедію. Померла найдорожча в світі людина, з дитячих років мені втовкмачували в голову образ ласкавого батька, який день і ніч дбає про свій народ, отже, й про мене, малого; Сталін в моїй уяві поступово ставав напівбогом, я не був би здивований, коли б по церквах стали вивішувати ікони з образом Сталіна,— перший побіг би молитись до Нього, і навіть те, що часто-густо відбувалось довкола, не могло похитнути моєї віри в Нього. "Сталін просто про це не знає...". "Якби Сталін довідався...". Ці фрази мені доводилось чути не раз, я сам отак думав, стикаючись з особливо обурливими явищами. У моїй уяві Сталін стояв осібно від усього поганого, що коїлося в нашому житті. Він був безгрішний, як Бог, і, як Бог, не міг отак просто взяти й померти, як усі смертні.
І от Він помер. І обвалився весь світ.
Я саме лежав у лікарні: мені вдруге вирізали гланди, що наросли, замучили фолікулярні ангіни. Щоразу температура за сорок, горло болить так, що ні ковтнуть, ні дихнути, голова розколюється навпіл, горять вогнем суглоби, а серце з грудей як не вискочить. Анестезія чомусь не подіяла, лікарка, яка оперувала, так мене вимучила, що в мене й ноги підкошувались, коли сестричка вела до ліжка, а тут, не встиг прийти до тями, з тріскотом розчинилися двері і якийсь хворий закричав з порога:
— Сталін помер!
Я уже знав, що Сталін лежить важкохворий, жадібно слухав передачі з Москви і хоч новини були невтішні, не припускав навіть у думці, що він може померти.
— Сталін помер! — вигукнув удруге той хворий. Мабуть, подумав, що ми недочули.
Мене наче вдарило молотом, я задихнувся од сліз. Щось у мені обірвалося, хтось наче взяв та й перекреслив безжально всі роки, які я прожив, усі мої сподівання й надії,— майбутнє, яке чекало на мене. Я не витирав сліз, а мій сусід по палаті здивовано дивився на мене.
Він не плакав, обличчя його було буденно байдуже. Взяв апельсин, став акуратно його обчищати.
Як він міг це робити, коли Сталін помер?! Як міг!.. Я аж надихнувся від обурення, я одразу ж його зненавидів: не інакше — прихований ворог народу!
Не витримав: другого ж дня утік із лікарні. Мусив бути в ці трагічні години вдома, серед своїх.
Місто тонуло в траурній музиці, місто горнулося в траурну тінь, а в трамваї, яким я добирався додому, люди (це були переважно місцеві) поводили себе так, наче нічого й не сталося: розмовляли, перегукувалися, сміялись. І той сміх я сприймав як особисту образу.
Удома мене зустріла мамуся. Перелякана, повні очі сліз: "Що ж тепер з нами буде?" Прийшла невдовзі дружина: їх одпустили з інституту. Водили тільки до пам'ятника Сталіну (тепер уже пам'ятника!) класти від інституту вінок. Весь постамент був завалений вінками, штучні квіти, металеві, видзвонювали, шурхотіли сухими пелюстками. Ще розповідала, що коли передавали про смерть Сталіна (трагічний голос Левітана і з мертвого видушить сльози), то люди (в основному східняки) стояли під репродуктором засмучені, заплакані. Мимо проходив старенький єврей. Поцікавився, що передають.
— Помер Сталін, товаришу!
— А...— махнув байдуже рукою старий та й побрів собі далі.
Його наздогнали, збили з ніг, затоптали б на смерть, коли б не міліція: ледве видерла з рук розлюченого натовпу.
Єврей! Отакі вони всі, ці євреї... Може, й смерть Сталіна невипадкова... Пробралися, отруїли... Бо ж ще не охололи газети з повідомленнями про лікарів-космополітів (наче навмисне підібрані єврейські прізвища), ще вони, ті газети, аж ворушилися, переповнені гнівними листами трудящих: "Судити!.. Розстріляти!.. Повішати!.." Люди вже боялися йти в поліклініки... Якась бабуся — до смерті три чисниці,— коли їй виписували рецепта, перелякано допитувалася: "А ліки не отруєні?" Ще ходив анекдот, в якому на запитання, чому Дніпро обмілів, лунала відповідь: обмілів тому, що всі євреї набрали до рота води... Євреї в котрий уже раз повинні були відповісти за всі негаразди в нашій країні, їх чекали якщо не табори з крематоріями, то масове виселення в Біробіджан або ще кудись в неісходиму Сибір... Доля цього разу змилосердилась, нагла смерть Сталіна врятувала євреїв, невдовзі в усіх газетах ми прочитали, що ота змова лікарів од початку до кінця сфабрикована, що вони всі до одного реабілітовані і вийшли з в'язниці... Я тоді ще не знав, що заодно з лікарями по всіх містах і містечках стали хапати євреїв — в основному з інтелігенції, та й відправляти без суда і без слідства за колючі дроти на Колиму чи в заполярні райони,— тисячами, десятками тисяч... Передзвонювався з Григорієм Полянке-ром, одним із моїх друзів, який уже після смерті Сталіна повернувся з обснованого дротами "курорту", аж до його передчасної смерті...
А Данішевський. Завідуючий міжнародним відділом "Радянської України", який в роки війни на шпальтах газети вів нещадну війну "з цим подонком Гітлером",
— Ну, як там Гітлер? — не раз жартома цікавилися в нього.
— Адольф?.. Я йому таки насипав солі під хвіст. Нехай тепер чешеться!
Не минав у своїх памфлетах і Геббельса.
— Мерзотник! — кричав обурено Данішевський.— Він насмілився мене передражнювати! — Геббельс, як і Данішевський, прикульговував на одну ногу.
Досі пам'ятаю важкенний горіховий ціпок, що ним він войовничо вимахував, бігаючи по редакції. Той розкішний ціпок, багато інкрустований свастиками, привіз із фронту Малишко та й вручив урочисто Данішевському:
— Оце спеціально для тебе наші розвідники в Геббельса викрали.
Уже в Києві редакційному начальству, в тім числі і Данішевському, дали по трьохлітровій банці американської тушонки і ми, вічно голодні літпрацівники: я, Петро Сліпчук і Валентин Речмедін, який щойно прийшов з партизанського загону, поцупили в нього ту банку та за один присіст її й оприходували, насипавши натомість землі. Було ж потім крику, коли Данішевський надумався поласувати тушонкою.
— Фашисти!.. Загарбники!..— розорявся він, бігаючи редакцією.
Ми ж лише сміялися, не боючись ніскільки того крику: при всій своїй зовнішній войовничості не було в редакції людини сердечнішої, аніж Данішевський.
А знаменитий ціпок його став замалим не хрестоматійним набутком.