— Та що ти мацаєш?! Що мацаєш?! — закричав циган щосили. Рвонув на грудях і без того розхристану сорочку: — На, грабуй! Роздягай серед білого дня: дев'ятсот!
— Дев'ятсот? — перепитав, мов усе ще вагаючись, Яцків.— Дав би тобі, чоловіче, і тисячу, тільки ж куди я його одведу?
— Як куди? — здивувався циган.— У стайню.
— Так у мене ж тільки квартира. Та й та на п'ятому поверсі.
Сміх, регіт. Циган люто плюється. Шарпає щосили коня, веде його геть, а Яцків уже приглядається, з ким би ще отак поторгуватися.
Яцків завжди носив із собою плескату півлітрову карафку, виготовлену ще півстоліття тому у Відні. Карафка легко вміщалася в боковій кишені і так же легко виймалася. Загвинчувалася срібною чарчиною грамів на п'ятнадцять, не більше. В тій карафці спеціально очищений спирт, настояний на травах,— своєрідний еліксир життя, що його раз по раз вживав Яцків протягом дня. У свої вісімдесят літ збігав на четвертий поверх, де було видавництво,— молодий, не вженешся. Вільде якось сказала про нього, що Яцків ще парубок — куди вам до нього! Ходила чутка, що Яцків не розлучався з тією карафкою з часів Франца-Йосифа.
Замолоду він писав прекрасні новели, що не поступалися Стефаниковим, ним цікавився Франко, пророкував велике майбутнє. Але отой живчик, який іще з пелюшок був у Яц-кові, не давав йому і хвилини на місці посидіти, і поки протягом дня він не оббігає всіх знайомих і незнайомих, поки не загляне до кожної кав'ярні, де подавалася не лише кава, а й львівське уславлене пиво до варених раків і коньячок та горілка до хляків,— не сяде до письмового столу. Та отак і розтринькав свій великий талант.
Він знав Львів, як свої п'ять пальців, міг годинами розповідати про найцікавіші будинки, про колишніх власників їхніх аж до десятого коліна. Якось на загальних зборах письменників, присвячених поліпшенню ідеологічної роботи (у президії сидів сам секретар обкому по пропаганді), Яцків вийшов на трибуну і сказав:
— В отому будинкові, що на Маршалковій, за тамтої
Польщі був найбільший бордель. А тепера тама будинок партійної освіти.
Вимовив дві оці фрази та й зійшов з трибуни.
— То ви ще маєте щось сказати?! — рятуючи становище, гукнув йому вслід Козланюк.
— А ніц більше сказати не можу!
З ранніми творами Яцківа, що їх хвалив Іван Франко, я, на жаль, не міг познайомитися. У довідникові "Письменники Радянської України", виданому в тисяча дев'ятсот сімдесятому році, про Яцківа сказано буквально таке: "В час першої світової війни служив у австрійській армії. В 1921 році був у Львові редактором націоналістичної газети "Рідний край", виявляючи і в творах своїх націоналістичні тенденції". Тоді ж його ранні твори були вилучені з бібліотек та книгосховищ і знищені.
Денис Якович Лук'янович був повним антиподом Яцкі-ву. Ходив поважно, носив випещену бороду так, наче позичив її у апостола і боявся загубити. Весь час був заклопотаний власним здоров'ям.
На всіх наших зборах ревниво стежив за тим, щоб його обрали до президії. Коли забували, ображався і демонстративно виходив із зали. Врешті-решт привчив нас до того, що ми, як по команді, кричали:
— Лук'яновича!
Зводився, на всі боки розкланювався і, не чекаючи голосування, простував до президії.
У президії сідав не деінде, а поруч з головуючим. І коли наставав час обідати або вечеряти, діставав із валізи величезну серветку, розстилав на столі. Ставив термос, шклянку, виймав акуратно загорнені карафки, варені яйця і сіль. І їв зосереджено: видно було, що зараз для нього нічого не існувало, окрім їжі. Поїсть, струсить із бороди крихти і знову сидить непорушний.
Лук'янович викладав в університеті. Про те викладання розповідалися анекдоти. Якось наказав студентові провідміняти прикметник "здоровий".
— Здоровий, здоровим, здорового... Більший, найбільший...
— Здоровецький, дурню! Сідай! — І вивів отакенну "одиницю".
Один лише раз його виступ і чув. Коли помер Сталін, і ми зібралися на траурний мітинг.
— Видів я на своєму віку і Франца-Йосифа, і Вільгельма Другого, і Пілсудського. Але такого цісаря, як батько Сталін, мені ще не доводилося видіти!
(В тридцять дев'ятому році, коли наші війська вступили до Львова, Лук'янович у складі делегації їздив до Москви, зустрічався зі Сталіним).
Вони ревнували один одного до пам'яті Івана Франка, кожен вважав себе першим учнем Каменяра. 1 то була потіха дивитись, як під час мітингу на Личаківському кладовищі діди одтирали один одного, намагаючись стати поближче до пам'ятника.
Реліктові уламки часів Франца-Йосифа, вони ніяк не могли вписатися в чужу для них радянську дійсність, як не намагалися їх перевиховати міськком, обком і райкоми. Пам'ятаю, як десь у п'ятдесят п'ятому році до видавництва надійшла з обкому команда: послати обох дідів у передові колгоспи на Львівщині. Нехай напишуть по нарисові і видати ті нариси найбільшим накладом.
Пішов, довго вмовляв, виписав обом аванс. Дав навіть машину, щоб розвезла обох по колгоспах. Яцків другого дня й повернувся. Лук'янович сидів там більше тижня.
І ось обидва нариси, вже віддруковані, у мене на столі.
Нарис Яцківа мав такий заголовок: "Про ланкову Марисю і що в неї під пахвами". Як голова колгоспу став учащати до ланкової Марисі, як про те дізналася жінка голови і що з того вийшло. Написано соковито, з глибоким знанням всіх деталей, але ж, Господи, як же все це друкувати?
Нарис Лук'яновича мав назву коротшу: "Партійні достойники".
"Іду, роздивляюсь,— писав Лук'янович,— довкола хати, як хати, точнісінько такі, як за тамтої Польщі. (Переказую своїми словами по пам'яті.) Аж ось іще одна вулиця. Тут уже не хати — палаци, всі до одного цегляні, під червоною черепицею, наче партійними квитками накриті.
"Тутай жиють партійні достойники".
Повели старого й на птахоферму.
"А там півень товче курку, як партійний безпартійного". Читали, перечитували. Реготали до сліз. Аж ось дзвінок із обкому:
— Коли будуть книжки Лук'яновича і Яцківа?
— Боюсь, що ніколи.
— Чому?
— Бо їх не пропустить жодна цензура.
— Ану принесіть!
Одніс. Так і не повернули, хоч я не раз нагадував: треба ж якось списати той аванс.
І досі жалкую, що не здогадався зняти копії з тих новел...