Частина перша
Ще малим я частенько допитувався у своєї мамусі, де мене знайшли. Адже в той час по всіх селах немовлята не своїми матерями народжувались, а їх готових, спеленаних приносили з далеких країв лелеки та й опускали на городи, найчастіше — в капусту. Мені аж дух забивало, коли я дивився у небо, уявляючи, як несе мене в запаморочливій отій високості дзьобата акушерка, пильнуючи, щоб не впустити на землю.
Тож коли я допитувався у своєї мамусі, де вони мене знайшли після того, як одна із лелек закружляла над нашим подвір'ям з біленьким пакунком у дзьобі, мамуся якось аж сердито відповідала, що не в капусті, як усіх нормальних дітей, а в кропиві.
— Чому в кропиві? — питав я вражено: кропива росла у нас край городу, у вишнякові, така висока й жалька, що до неї й підступитися було боязко.
— Бо ти так допік тій нещасній лелеці, що вона вже й не знала, як тебе спекатись.
— А як же ви мене розшукали?
— Розшукали. Таке золото та не знайти. Мене й охрестили не так, як людських дітей. Мамуся завжди про цей випадок починала із того, що
на мені не трималася жодна пелюшка.
— Як ти вмудрявся од них вивільнятись, один Бог знає. Бувало, так уже обв'яжу, так спеленаю, що тільки голівка й стирчить, а відійшла, обернулась — знову голий-голі-сінький. Як черв'ячок. Татусь уже й колиску опустив до самого низу, щоб не убився,— падав же стільки разіві А тут як нечистий під руку штовхнув: покласти тебе на столі, а не в колисці. Обернулась до печі, бо там саме кипіло, а за спиною — гуп! Лежиш, весь посинів, не дихаєш... На мій крик і заскочив до хати татусь...
Скільки я пам'ятаю свого татуся, він, коли був у доброму настрої, завжди наспівував псалми. Співав упівголоса, звертаючись не до людей, а до Бога,— віра його була глибокою й щирою, я ні в кого не бачив такого просвітленого обличчя, як у мого татуся, коли він ставав
з до молитви. Молитву творив щоранку й щовечора, а заходами до хати, щоразу хрестився до образів.
Татусь заскочив до хати і, побачивши мене, бездиханного, ухопив велике корито, поставив на стіл. Налив крижаної води (саме дістали з колодязя), забрав мене з ма-мусиних рук.
— Во ім'я Отця... Сина... Святого Духа... Хрещається раб Божий Анатолій...— Татусь найбільше злякався, що я помру нехрещений.
Опустив мене в крижану ту купіль, і таким криком зайшовся "раб Божий", що мої батьки ледь не поглухли.
— Ну, цей буде жити! — сказав татусь, передаючи мене, голого й мокрого, з рук на руки мамусі.
Іншим разом (це було уже влітку) я топився. Топився в невеликій та неглибокій (горобцеві по коліна) річечці, що весело дзюрчала внизу край городу. Мамуся винесла прати білизну, прихопивши й мене погріть на осонні, на зеленому берегові, на м'якенькій травиці. Мамуся полоскала з кладки білизну, я ж агукав-агукав та й скотився у воду — пірнув на самісіньке дно.
— Оглянулась, а від тебе тільки бульки спливають...
А пізніше ледь не зарізався. Це коли мені уже йшов третій рік. Знайшов серед гною іржавого ножа, біг до мамусі похвастатись, упав та й устромив собі в горло...
Ще пізніше (цей випадок уже пам'ятаю) стрибав через пеньок. Раз стрибнув... Удруге стрибнув... А втретє налетів ногою на розбиту пляшку. Болю не пам'ятаю, пам'ятаю лише, як я кричав, коли мамуся заливала гасом рану.
— Ні, ця дитина своєю смертю не вмре! — журилася над моїми вавками мамуся.
Про те, як я хрестився, топився і замалим не зарізався, дізнався з мамусиних вуст. А от пісеньку, яку наспівувала над моєю колискою мамуся, запам'ятав. Чи не тому, що в ній проливалося стільки материнської ласки?
Ой люлі, люлі, Налетіли гулі, Стали думать і гадать, Чим синочка годувать. Чи кашкою, чи борщем, Чи по жопці деркачем.
Не пригадую присмаку борщів та каш, що ними годували мене щедрі гулі, а от деркач пам'ятаю. "Ану, де деркач?" "Ось візьму деркача!" Швидка на розправу мамуся (я таки заробляв, що й казати) визнавала лише деркач, може тому, що він завжди був під рукою.
Цей безвідмовний трудяга стояв коло печі, він не тільки підмітав долівки у кімнатах та сінях, а й витіпував непослух з дитячих задків, додавав їхнім власникам розуму. Мамуся не стільки тіпала мене тим деркачем, скільки удавала, що б'є, завжди примовляючи: "Ось тобі!.. Ось тобі!.. Ось!.." — я ж у свою чергу вдавав, що мені дуже болить, і кричав, як несамовитий.
Вперше мамуся побила мене по-справжньому, коли я став ходити до першого класу.
У нашій бідненькій крамниці, де продавалися в основному сіль, гвіздки і тютюн, раптом появилися олівці та блокноти. Олівці не звичайні, а кольорові: з одного кінця червоний, а з другого синій, блокноти ж великі, з цупкого білого паперу. І все те казкове добро: блокнот і олівець коштувало двадцять копійок. Сума, про яку ми, сільські дітлахи, не могли навіть мріяти.
І ось я украв у мамусі оті двадцять копійок. Навіть не вкрав: вимів з-під столу, прибираючи в хаті. Двадцять копійок викотилися сріблястим кружальцем та й лягли під самісінькі ноги. Я прожогом їх ухопив, щосили затис у руці. Мене так і обсипало жаром, бо одразу ж подумав про олівець і блокнот. Про те, щоб віддати ці гроші мамусі, я чомусь не подумав. До того ж, може, вони, оці гроші, і зовсім не мамусині, може, вони валялися під столом ще до того, як ми сюди в'їхали, і коли б я їх не вимів, отак би й лежали до другого пришестя. А може, це Бог почув мою гарячу молитву та й підкинув мені щедрий дарунок...
І тут ще одна думка: а що, як оті олівці та блокноти уже розібрали? Кинув геть віник, поспіхом вдів чумарчину, побіг до крамниці.
Олівці та блокноти ще лежали на полиці.
Щасливий, вертався додому.
Уже в сінях почув мамусин голос: вичитувала щось моєму молодшому братові Сергійкові. Про всяк випадок запхнув блокнот та олівець під чумарчину, одчинив хатні двері.
— Де це ти повіявся? — спитала сердито мамуся: стояла посеред хати, тримаючи віника.
— Гуляв, — видушив з себе.
— Чого це ти раптом надумався гуляти? Я ж тобі наказала прибрати у хаті.
Я мовчав, не знаючи, що відповісти.
— А що ото ти тримаєш? — Я щосили притискав до грудей блокнот та олівець.
Моя рука сама собою здригнулася і олівець та блокнот упали на долівку...