Вони йшли десять днів і десять ночей, аж поки не дісталися до нагірної країни, де був лазурит. Кожен з дружини Гільгамеша кинув у порох свого ворога, зросив кров'ю його землю. Але Гільгамеша цікавили лише копальні, де наказав він бранцям набирати синій лазоревий камінь, надовбувати його великими брилами, відламувати з стін урвища, складати в кошики й міхи. Навантажили весь здобуток на мулів. І пішла дружина вниз із нагір'я. Йшли воїни позаду всього каравану невільничого з захопленою здобиччю. І падали захоплені в полон без їжі, без питва. Вмирали один по одному воїни Гільгамешеві, вбиті стрілами й дротиками, що летіли їм у спину з-за кожного звороту гірської дороги. Та, зрештою, вийшли вони в степ, і відстали від них переслідувачі. І несли воїни тіла своїх мертвих товаришів, а полонені везли вантаж лазоревого каменя. Падали вони від сонця, від спраги, від нестачі їжі.
Але впертий Гільгамеш, що йшов попереду, підбадьорював воїнів, вимахуючи жезлом, і штовхав полонених вістрям списа.
Та, зрештою, й полонених майже не лишилося, а ті, що лишилися, не могли нести тягар. І тоді Гільгамеш забрав у них весь лазоревий камінь, зав'язав його у велику волов'ячу шкуру і кинув собі на плечі. Під тим страшним тягарем, який роздавив би звичайну людину, який підломив би ноги найміцнішому буйволу, Гільгамеш ішов, карбуючи в пустельному степу свої широкі сліди золочених сандалій.
Нарешті вони побачили на обрії зелені вершки пальм, осяйне золото останнього щаблю зикурату. І закричали воїни пересохлими губами, захрипіли, вимахуючи руками. Один воїн не міг далі йти — впав на коліно. Гільгамеш вхопив його лівицею, взяв за рамено й повів його так, тримаючи в руці. Інші воїни йшли, чіпляючись за глиняну потріскану землю, підганяючи мулів і висохлих, мов скелети, бранців і бранок.
Підійшли вони до воріт. Плакали, голосили жінки й сестри загиблих воїнів. Співали й танцювали родичі тих, що повернулися. Віддав тоді Гільгамеш родинам загиблих частку їхнього лазуриту, срібла й золота.
І ніколи ще не було такого багатства, бо Гільгамеш навіть до кожної святині приніс і поклав перед ногами бовванів по шматові лазуриту. І підносили хвалу жерці і жриці славному герою Гільгамешу, що обсипав всі храми і святині славного міста Урука дорогими дарами.
Гільгамеш був щасливий від того славословлення, що йому співали, влаштував гучний банкет. З-за столу герой повів до своїх покоїв ту блудницю, що побачив у день смерті Енкіду. І коли він обережно притис до себе це звабливе, зовсім юне гнучке тіло, то раптом відчув тугу. Знов охопив розпач Гільгамеша, і подумав він: "Помру я! Помру!" І якийсь ніби інший голос сказав йому: "А чого ти хочеш? Чого ж бо ти бажаєш? Невже ти хочеш жити вічно?" — "А чому б мені й не жити вічно? Адже я напівбог і напівлюдина! Адже я вславив себе подвигами, і скільки я ще подвигів зможу вчинити, якщо я буду жити вічно!" Тоді ніби інший його голос сказав: "А тобі вже не будуть в смак ці подвиги. Скільки ти звів жінок? Тепер тобі жінкц звичайні не в смак. Тобі тільки до вподоби блудниці, які чинять розпусту..."
Гільгамеш пестив тіло цієї юної жриці, а в його голові боролися наче дві людини. Одна казала йому: "Замирися з тим, що ти помреш!.." А другий голос не згоджувався: "Ні! Я ж не тільки герой. Я напівбог. У мені змішані глина з сріблом!" І сказав перший голос йому: "Ну що ти поробиш? Якби ти був тільки з глини, такі думки тебе не жахали б, не смутили б твою велику душу. Якби ти був з срібла, то ти б про це теж ніколи не думав. Ти був би богом. Людські турботи й гризоти не чіпали б тебе зовсім і не стосувалися б тебе..."
І відвернувся Гільгамеш від блудниці, закусивши зубами свою засмаглу руку. Потім він підвівся і встав...
Прийшов Гільгамеш до будівничого. Побачив, як вкладають раби з цегли гору, мурують кімнати. Сподобалось йому те рівне лицювання стін, і він сказав:
— Той лазурит, що приніс я з далекої гірської країни, поклади на стелю. Втопи його в земляну живицю, виклади блакитне небо над моєю труною.
І тоді ще сильніше охопив його сум і жалість до себе. Він відчув прохолоду всередині грудей. Стерпло йому серце від того жалю. Знов згадав свого друга Енкіду, могутнього побратима, з яким вони ходили за далекі гори, перемогли славетного Хумваву. І повернувся Гільгамеш до палацу. Пив на самоті вино і нікого не пускав до себе: ні блудниць, ні магів, ні танцюристів, ні співаків.' Лежав він на левовій шкурі, пив вино із глечика, що йому подавали через завісу.
А вино забивало голову, мов важкою глиною. Проте, як високу глиняну греблю потроху пробиває знизу чисте джерело, розмиває по краплі вода, так і прозорий сум знаття своєї смертності розмивав, розвалював глиняну ваговитість сп'яніння. Гільгамеш, врешті, піднявся, і та глина з нього обпала. І тільки гіркота лишилася від випитого вина. Гільгамеш вийшов з палацу і, не бачачи перед собою нічого, крім зелених і червоних плям, протер очі й побачив, що все подвір'я наповнене його воїнами та слугами. Всі вони були при зброї.
— Який я радий, що в мене такі вірні воїни і слуги! То скажу вам — підемо на північний захід! Підемо через болота, в країну горбисту, болотисту, підемо діставати малахіт для зелених стін моєї домовини.
Підперезався він важким золотим поясом, взяв золотий чингал, ваговиту мідну сокиру і спис, поклав собі на голову золотий шолом.
Не гаючи ні хвилини, все військо вирушило з міста. А перед брамою стояла його улюблена блудниця Шамхат з молодою жрицею. Він спинився, пропустивши повз себе загін своїх вояків, і спитав її:
— То ти наказала всім воїнам, щоб чатували вони при палаці?
— Так, мій повелителю! Я ворожила і наворожила, за три дні ти захочеш піти в похід. Звістила про це магам й жерцям. А вони сказали ватажкам загонів.
Гільгамеш погладив її чорне, з сивиною волосся і заглянув в її чорні очі:
— Як то так, що цар і повія роблять одне? — спитав лютий цар Урука.
Відповіла блудниця Шамхат:
— То чи не завжди повія має бути при цареві? Завжди так було, є і вовіки-віків буде.
Всміхнувся їй Гільгамеш, на хвилю забувши про те, що він має померти, і сказав їй: