— Ну що ж, я повернуся, і ми відсвяткуємо моє повернення.
І він пішов за браму. А Шамхат з своєю молоденькою ученицею піднялася вгору по сходах на вежу. Стоячи поруч охоронців міста, дивилися вони довго, як ідуть воїни. Сухими глинистими горбами, то зникаючи в опадках, то виринаючи на грудах, ідуть славетні воїни. А попереду сам Гільгамеш, і сяє його золотий шолом. І вже скидався загін на маленьку гусінь, яка переповзала з горбка на горбок. Голова тої гусені раз по раз зблискувала золотими бризками, поки зовсім не поринула за далекі фіалкові горби пустелі...
...Довго не було Гільгамеша в золотому шоломі та його воїнів. Та пройшов час, і одного ранку в сіро-блакитній імлі над водою з'явились вітрила. Побачили дозорці зі ступінчатої башти зикурату зблиски золота на носі переднього човна. І наказано було палити жертву богам. Все місто вдаряло в бубни й барабани. Причалив караван суден до берега. Разом з воїнами витягли ті грубі, широкі, плескодонні човни на похилий берег, вкладений полив'яною цеглою. Зіскочив Гільгамеш з головного човна. Шдхопили його на льоту руки рабів і міської сторожі і понесли великого героя до головної брами річкової. А за ним ішов його загін. Несли тіла вбитих, загорнені в очеретяні кулі. Знов не один день лунала весела музика курними вулицями Урука, розносилася з багатих палаців та убогих хатин. Сліпі старці з арфами, зробленими з дерева з далеких країв, оздобленими барвистими візерунками, співали і вславляли героя Гільгамеша за його незрівнянні подвиги. Славили вони похід переможний в далеку країну, де над багном підіймаються ліси й гори. А в тих горах бродять кочові племена, що постійно воюють з усіма і ніколи не перемагають. Племена ті охороняють гори з зеленого каменю малахіту. А воїни Гільгамеша звоювали тубільців і привезли повні човни каменю.
Гільгамешеві в палаці було весело, і взяв він з собою двох розпусниць — Шамхат і її ученицю, і творив він перелюб з ними, закрившись таємно в своєму палаці. Потім обридли йому блудниці, прогнав він храмових повій і чарівниць. Зробилось йому легко, і вийшов він до свого народу, а народ вже чекав на нього.
Пішов Гільгамеш подивитись на свою гробницю. І народ ішов за ним. Йшли безбороді, безвусі, з жіночими тілами і обличчями жерці. Співали тонкими голосами хвалу герою Гільгамешу, що скрізь переміг чужі народи і повернувся в свою рідну країну, в своє славне місто Урук.
Подивився Гільгамеш на гробницю, і був він дуже врадуваний тим, як будують, як оздоблюють її.
— Зроби власноручно напис, що гробницю цю для великого і незрівнянного героя та доброго царя Гільгамеша будував його славний будівничий.
Мовчки тричі вклонився будівничий Гільгамешеві і сказав:
— Дякую, мій повелителю.
— Я знаю, що ти хотів би читати глиняні таблиці з мого палацу. Дозволяю тобі бувати в ньому та читати записане на камені, на глиняних і вощаних таблицях.
Вклонився будівничий:
— То для мене найбільше щастя і найбільша честь, мій добрий царю, що дозволив мені торкнутися мудрості старих, тих, що пішли від нас, що нема їм ніякої участі і долі в наших ділах. Тільки слово їх скам'яніле в знаках лишилось, і вже не донести до нас його звуку й вимови, тільки зміст ми бачимо...
Знов гуляв Гільгамеш. Влаштував гучні банкети для свого народу і для гостей з інших міст. Та гулянка не була його народові тягарем. Бо все те, що народ приносив до царського палацу, Гільгамеш виставив на майдани, на вулички і на завулки свого міста. Народ танцював і веселився. Той самий народ, що проклинав його і таємно плював йому в слід, що кожного разу намагався вибухнути заколотом проти нього і знищити його жорстоку владу. Тепер народ, напоєний власним вином, нагодований мукою і фінішами власного виробу, був щасливий і п'яний. Славою величав свого великого й лютого царя міста Урука, незрівнянного героя, великого воїтеля Гільгамеша.
Гільгамеш тим часом потай вийшов з банкетної зали. Всі поперепивалися — його сановники і прості воїни, блудниці і жони придворних його служак, їх доньки і розпусниці, дівиці незаймані, яких привели матері до храму.
Гільгамеш вислизнув потихеньку з палацу. Було переддення. Пройшов Гільгамеш повз сторожу, що, зморена вином і їжею, куняла поволі. Не було в нього люті. І якби то було іншим разом, Гільгамеш відтяв би голову своїм чингалом кожному з цих нерозважливих охоронців. Та зараз гризла його зовсім інша турбота. Знов згадав він, що нема з ним Бнкіду. Що він також помре. Вирішив піти Гільгамеш до схрону табличок, які виготовували його батьки, діди і прадіди, де було записано знання і закони попередніх поколінь.
І ще одна думка непокоїла його, і він думав про час своєї смерті, про смерть всіх людей, про кінечність буття. І про кінець усіх своїх подвигів.
У передденній імлі у ставку склилася вода. Віддзеркалювались у воді рожевокрилі фламінго, і поруч з тими рожевокрилими фламінго купалася молоденька дівчинка, донька наглядача за квітами, раба-єгиптянина. Присідала вона у воду і бризкала срібною водою. Гільгамеш подивився на неї, замилувався. Не відчув він до неї ніякої хтивості. Милувався її струнким тілом. Пройшов він через кущі, привезені з південних аравійських країн. Не було йому страшно, тільки думка його в голові билась — чи ж не вийде хто з-за стовпа і не вверже йому в горло гострого чингала. Знав Гільгамеш, що стогнуть під ним люди. Знав, що багато є радих до його смерті, але йшов він, опустивши руки, і думав: "Чи ж вийде хтось?" Але ніхто не вийшов, ніхто не кинувся на нього. Тільки якась тінь примарна майнула попереду і зблиснула на нього зеленими іскристими очима.
Підійшов Гільгамеш до сховища і натис на двері пахучого левантійського кедра. Двері на дерев'яних петлях з рипінням розійшлися всередину. І замість темряви в книгозбірні Гільгамеш побачив, що яскравим світлом палають два смолоскипи, заправлені земляною ропою. Схилившись на дерев'яний ящик, сидів його будівничий. Щось уважно переписував з зеленого каменя на дерев'яну дощечку, вкриту воском, видавлюючи кістяною паличкою тонкі і широкі знаки того письма, яке вже не було нікому відоме.
Став Гільгамеш позаду: