Здалося йому, що стіни, карбовані червоними і чорними візерунками, стеля, викладена лазуритом, відгукуються до нього: "Все кінчається... Все кінчається..."
— Іди по вино. Найміцніше, найдавніше вино.
Принесла вона йому два глеки. Випив він і не міг
прийти до тями, не міг затуманити свою душу, стишити біг свого шаленого серця.
Вийшов Гільгамеш на сонце і пішов по пустому місту. Жодної істоти на вулицях. Тіні впали чорними різаними скибами на випалену землю, на вибитий порох землі.
Гільгамеш прискорював кроки — страх гнав його по місту, калатав у його серці, стискував його м'язи на спині. Ступав під стіною міста, яку наказав змурувати, коли почав своє правління. Йшов він по колу свого міста, весь час вона була праворуч, і йшов він і йшов, і то тінь була йому під ногами, то десь за спиною, то топтав тінь, то обертався на тінь, яка лягала на землю. І знов він опинився біля того місця, де він вийшов з вулиці від храму. І майже бігцем попростував до храму Гільгамеш. І невідступно перед його очима випливав висихаючий його товариш Енкіду, могутній борець і звитяжець.
Прибіг Гільгамеш до храму і наказав Шамхат:
— Поклич всіх наложниць, жриць, всіх блудниць! Нехай принесуть для мене все вино з погребів і співають пісень! І нехай умастять камінного бога міррою та оливою і заколять йому жертву! Надішли свою служницю до мого комірничого, він дасть для жертвоспалення...
І почався дикий банкет у храмі.
Заливався Гільгамеш вином. Танцювали перед ним дівчата, палали смолоскипи і палили жертву перед богами, поливаючи ті зображення кров'ю жертовних тварин. Наказав він прийти воїнам із храму війни. Били в кімвали безбороді євнухи, грали на арфах співаки з жіночими грудьми, танцювали дівчата. Над усім плинув запах умащень, солодкого диму, розлитого вина. Гільгамеш намагався випити якомога більше і сипав туди п'янке зілля, яким не тільки дурманять, а й вбивають людину. Але після кожного ковтка йому знову ввижався Енкіду, з якого спливав рідкий піт і насичував дороге покривало.
Звівся Гільгамеш. Переступаючи обережно через блудниць і воїнів, вийшов він і побіг до свого палацу. Хоч і палило його страшне сонце, та все одно не міг він ні втратити свідомості, ні сп'янитися.
Прибіг Гільгамеш до палацу і навшпиньки зайшов до покою, де конав його друг Енкіду. Біля хворого стояли два маги. Один витирав його дорогою тканиною висоновою, а другий тримав срібну таріль. Впав Гільгамеш і цілував порепані п'яти свого друга, гладив його волохаті холонучі ноги, але не чув уже Енкіду його ласки. Гільгамеш рвав на собі волосся, смикав свою синю бороду. Сльози рясно бризкали з його очей, і гикавка стрясала левине тіло.
Чому я розпусничаю, чому впиваюся, коли гине мій товариш, мій єдиний Енкіду, мій вірний друг, мій найкращий воїн?! Хто ж тепер зо мною піде в далекі гори по кедри левантійські? Хто зі мною спуститься до моря? Хто замість мене піде в царство підземне, в царство, щоб розвідати, як там? Хто піде? Чи виконаю тепер я всю роботу, покладену на мене богами? О мій Енкіду, підійми свої рамена, розведи свої руки, зіпрись своїми п'ястуками об камінну підлогу! Дихни глибоко, нехай заживуть твої груди! Не покидай мене!
Застогнав, заплакав Гільгамеш, але Енкіду вже не чув його. Він конав. І коли почав хрипіти його друг, Гільгамеш схопився і побіг у розпачі по місту. Ніде не було жодної істоти, над візерунчастим листям пальм не було жодного сокола. Закричав Гільгамеш, упав посередині торговища. Схопив він обома руками землю з-під своїх ніг і посипав порохом собі голову. Заплакав він, заридав, роздер собі груди в розпачі і спитав себе: "Що ж я робитиму тепер?!"
Повернувся Гільгамеш до покоїв і побачив запалі ніздрі Енкіду, гострий ніс і бороду, що почала відростати наче на очах. Чоло обтяглось сірою шкірою по кістці. Під тою шкірою видно набряклі сині судини.
Гільгамеш опустився навколішки, приклав своє вухо до грудей побратима і не почув уже биття серця. Скутий жахом, він навшпиньках відійшов. Показав пальцем чародієві, щоб той послухав. І той помацав на шиї жили, а тоді проказав лише одне слово. З другої кімнати вийшли плакальниці, розідрали на собі одяг, впали навколішки, почали дряпати собі нігтями тіло й обличчя. Закалатав маг у кімвали, ходячи навколо тіла Енкіду. А Гільгамешу раптом стало легше, наче щось обірвалось йому у нього всередині. Чим більше він плакав, тим ясніше ставало в його голові, тим смуток все віддалявся від нього.
Він наказав справляти пишний погреб Енкіду. Три дні квилили плакальниці. І поки три дні вмащали Енкіду, людину, що прийшла з лісу від звірів до міста і вславила себе невмирущими подвигами, Гільгамеш сидів на своєму троні. Сидів сумний, але просвітлений, йому в цей час не хотілося нічого. А в палаці весь час танцювали навколо померлого плакальниці і храмові жерці і жриці. Вже за великим Енкіду заклали в могилу його собак і гепардів... І слухаючи жалобний спів храмових блудниць і плакальниць, чуючи удари барабанів і кімвалів, свистіння й хрипіння сопілок, Гільгамеш подумав, що час уже і йому мурувати собі гробницю. І покликав він до себе свого зодчого Урушта. Прийшов до нього вже зовсім лисий чоловік, якому й не треба було голити голову. Тільки були намальовані брови в нього на попеченому сонцем, обвітреному суховіями лиці.
Мовив йому славетний Гільгамеш:
— Мій будівничий, зроби мені усипальницю. Зроби стелю, щоб синя вона була, як небо, щоб стіни були червоні. Зроби мені одвірки зелені, труну таку, як блакитний день в далеких горах.
Вклонився Урушта і відповів:
— Великий царю, буде зроблено! Тільки немає в нас лазуриту для блакитної стелі. І малахіту, щоб зробити зелені одвірки. Немає в нас і левантійського кедра, щоб мурувати червоні стіни.
І сказав Гільгамеш на те:
— Мій будівничий, буде все! Викресли її на глиняній палетці, зроби всі малюнки, вирахуй все, що треба. А лазурит буде!
І після погребу друга Гільгамеш вмився, помолився всім богам. Зібрав свою дружину, озброєну важкими мідними сокирами, списами, мечами. Поклали воїни на мулів запаси стріл та дротиків, камінних куль для пращів.
Підперезавшись туго ременями, вийшла дружина на сході сонця і пішла на північний схід.