Московський метр сидів із Стасом Петровським, Стас підливав Анненкову, і той, незважаючи на солідний вік, був не проти, одначе вчасно зупинився, аби сказати кілька слів гостинним хазяям. Він віддав належне і режисерській роботі, і блискучій декорації, а особливо хвалив акторські роботи. Найбільше Анненкову сподобався Салунський.
— Усі дослідники Шекспіра за сотні літ багато чого наговорили про "Короля Ліра" — не читатиму тут лекції, скажу лише, що роль Ліра найважча. Чи він божевільний від початку, чи потім його розум туманиться — адже сам винен у бідах своїх. Світ знав Ліра — Міхоелса, Ліра — Лоуренса Олів'є, Ліра — Юрі Ярвета. Зовсім молодим я бачив Міхоелса, Олів'є — не довелося, а Ярвета багато хто бачив у фільмі. Мушу сказати, що робота Салунського (я правильно вимовляю ваше прізвище?) варта найвищих слів.
Анненков поплескав у долоні, і вся зала підвелася, аплодуючи…
Степан Степанович штовхнув під бік сусіда:
— Підведися, голубе, люди просять.
Салунський не втримався від імпровізації. Піднісши руку, аби вгамувати колег, він скуйовдив свою сиву чуприну, очі його померхни. Тими напівпритомними очима він обвів стіл.
— Небесні сили! Захистіть мене від божевілля! — прогримів його голос, і зала знову почала аплодувати.
Салунський вклонився, затим підніс чарку:
— П'ю за вас і з вами із вдячним серцем!
Банкет вступав у ту фазу, коли за столом не дуже сиди лося. Уздовж стін було поставлено довгі банкетки, і на них то тут, то там, сідали гості, аби трохи відпочити від застольного офіціозу
Ємченка Олександр Іванович всадовив на симпатичний диванчик, де було місця тільки двом.
— Вдячний вам, Василю Єгоровичу, що не відмовились побути з нами. Знаєте, прикро інколи відчувати себе людьми другого сорту… Та ні, не так — людьми зайвими. Взагалі що далі живемо, то більше дистанціюємося від культури. Як на те пішло — дрібниця, хотів, аби наше телебачення записало виставу Нуль. Немає коштів, немає плівки, немає фінансування.
— Чому до мене не звернулися?
— Ви й так для театру зробили багато. Знайшов вихід. Зняла приватна студія. За гроші, звісно. Ну, так, приблизно, як шлюбні церемонії знімають. І за те спасибі — хоч слід якийсь… Передивимось, змонтуємо.
Ємченко слухав Петриченка співчутливо, але все ж навряд чи переймався аж так гризотами режисера — хай там що, а театр працює, не закривається, фінансування міністерське недостатнє, але ж область не стоїть осторонь. А втім, усе це, ця сторінка його біографії невдовзі буде перегорнута…
З протилежного боку зали до виходу ішла пара. Полковник Пальченко вів попідруку дружину. "Невже полишають товариство?" — подумав Василь Егорович і помилився.
Пара зупинилася просто перед ними, і міднолиций полковник з казеною усмішкою на вустах привітався:
— Доброго вечора чи доброї ночі, в усякім разі, Олександре Івановичу, вітаю вас з великим успіхом. Ніну вам представляти не треба, а от нашому дорогому губернатору з приємністю представляю дружину, Ніну Андріївну Пальченко.
Чого завгодно міг чекати Ємченко, але не такого…
Він підвівся і церемонно поцілував руку Ніні, відчувши, як тремтять її пальці.
— Ви дуже переконливо грали, Ніно Андріївно.
Полковник сяяв.
— Знаєте, Василю Єгоровичу, здається, вам невдовзі представлятимуть нового начальника училища.
Ємченко вдав, що здивований.
— Вас переводять? Чи відставка?
— Боронь, Боже, — полковник ще трохи й перехрестився б. — Переводять до міністерства.
— Отже, підвищення? Вітаю.
— Дякую. Доведеться Ніні якийсь час почекати, доки влаштується питання квартири. Ви, Олександре Івановичу, завантажуйте її, аби не сумувала.
"Господи, за вішо це їй", — думав Ємченко, раз по раз зводячи погляд на бліде обличчя Ніни.
— У вас чудова дружина, — сказав Олександр Іванович. — І прекрасна актриса. Шкода, що ви її заберете з театру.
— Не поспішайте, Олександре Івановичу. Я ше послужу Мельпомені разом з вами. Ще коли той переїзд… І що я робитиму в столиці, хтозна… Там завізно…
Ємченко мовчав і благав невідомо кого, аби цей полковник дав йому можливість сказати Ніні бодай кілька слів. Невідомо хто ніби почув його: полковник попрохав почекати його кілька хвилин і подався до виходу.
Олександр Іванович теж вибачився і пішов назустріч Анненкову і Стасу, який підтримував явно захмелілого метра.
— Невже ми прощаємось? — спитала Ніна.
— Ні. Тільки не це.
— Обставини сильніші від нас.
— Помиляєшся. Обставини на нашу користь.
— Як довго це триватиме?
— Довго.
— Знаєш, я тут думала, думала. Згадала Чехова. "Даму з собачкою". Пам'ятаєш?
— Колись бачив фільм.
— Фільм прекрасний. А повість — щось інше. Я перечитувала недавно. Мені здалося, що ти Гуров Дмитро Дмитрович, а я фон Дідериць Анна Сергіївна. У нього троє дітей і дружина, а вона за цим фон Дідерицем, нещасна у житті і своїй любові. І нема їм виходу, і Гуров думає, як усе змінити, аби бути з Анною, і не може знайти — як? як і як?
До них ішов полковник — мабуть, навідував туалет — і Ємченко встиг сказати:
— Ми не літературні персонажі…
Він не сказав їй про можливі переміни в кар'єрі не через те, що був забобонний — не наврочити б, просто знав, як легко й несподівано виникають і зникають такого роду рішення в ближчому оточенні президента.
Єдине, чого йому хотілося понад усе, аби кудись зник, провалився крізь землю цей жорстколиций полковник і дав їм можливість побути вдвох.
Тим часом банкет заходив у фінальну фразу, що могла тривати як завгодно довго.
Ємченко попрощався і поїхав.
Олег Гардеман викликав таксі для Степана Степановича і Марії й, остаточно впевнившись: Ніна не звертає на нього жодної уваги не через те, що поряд чоловік, а із зовсім іншої не відомої йому причини, дочекався, коли Пальченки поїдуть' і підійшов до адміністраторки з цілком рішучими і очевидними для обох намірами.
17
Старі люди розкошували у тривалому осінньому теплі. Ніби вибачаючись за холодні весняні місяці, рік надовго зупинив антициклон над Слобожанщиною, та й, вважай майже над усією Україною.
"Король Лір" навесні пройшов прем'єрною виставою тричі — щоразу аншлагом. Олег Гардеман умовив Петриченка-Чорного відпустити його на проби. Олега затвердили — щоправда, не на головну, та все ж значну роль. Він не дуже переживав, бо головна — за сценарієм — видавалася настільки прямолінійною, що акторові робити в ній не було чого. Олегу дістався персонаж теж не першої кіношної свіжості — антипод героя, інтриган, пов'язаний з криміналітетом, але негідники завжди яскравіші.