Валерій Гужва
Стигма
Необов'язкові зауваги
Уже й не знати, відколи з'явилася потреба написати цей роман. Щось подібне до хвороби — без фізичних познак. Почали снитися якісь епізоди; вранці від них і сліду не лишалося — тільки відчуття, що не мину цієї кари, колись покладу перед собою папір і почну. Не мав якогось хоча б приблизно окресленого плану. Пустився у плавання без мапи, без певної мети. Хоча ні. Мета, звичайно, була.
Ті люди, ті персонажі, що ними мав бути заселений, наповнений роман, ті витворені уявою і матеріалізовані на папері чоловіки і жінки, той час, у якому поселяю їх, їхнє життя, любов мають бути справжніми для читача.
Коли тримав зручну гамбурзьку ручку, не міг позбутися тривоги, яку раніше визначив як хворобу. Хочу того чи ні, люди, які прийдуть на ці сторінки, не безтілесні. За тим чи тим фантомом, хоч круть, хоч верть, стоять долі, вчинки, риси характеру якихось реальних людей.
Навіть у модерному, не шанованому мною жанрі фентезі, серед макабричних героїв молодіжних опусів, пересипаних неформальною лексикою, у безкінечних періодах потоку свідомості все одно проглядаються проекції реального світу. Що вже казати про традиційну літературу — вона наскрізно, природно матеріальна. Недарма еталонні її зразки, просвічені літературознавчим рентгеном, розгризені до коми дослідниками, мають у своїй основі, у творчому "підчерев'ї", реальний час, реальних людей, хоча не в цьому їхня суть і мета.
Кажу про це не тому, що чогось остерігаюсь, — завжди був далекий як від самоприниження, так і від марнославства, — а для того, аби читачі, котрі мають звичку "впізнавати "персонажів і розмахувати руками: "Не ж Ікс Петрович! А це — Ігрек Іванович!", трохи зменшили оберти своїх "прозрінь". Багато схожих людей на білому світі, багато подібних доль. Перед вами всього лиш роман, так звана художня література, котру як поняття англійська мова визначає точним словом "fiction "— тобто фікція, вигадка, белетристика.
Так воно і є.
Автор
"Якщо припустити, що життя людське може бути кероване розумом, то знищиться можливість життя".
Л. Толстой. "Війна і мир"
"Стигма, и, ж. 1. Іст. У стародавній Греції — клеймо на тілі раба або злочинця.
2. Мед. Кривава виразка аболервона пляма на тілі людини; загальна назва різних шкіряних захворювань, викликаних істерією.
3. Зоол. У павукоподібних, багатоніжок і комах — отвір, яким відкриваються назовні органи дихання; дихальце".
Словник української мови в XI томах, т. IX, 1978.
І
На косогорі притулився дім, не схожий на сусідські, що обступили вузьку куренівську вуличку, котра дерлася від дніпровської улоговини, від нижньої Кирилівської до лисих висот Сирця і закінчувалася несподівано, так і не добігши до якоїсь іще, аби перетнути її, утворивши перехрестя, або хоч діткнути сусідку вгорі крайнім своїм будинком.
Нічим не кінчалася вуличка. Останній дім на белебні дивився вікнами на нічийний простір, порослий жорсткою травою, бур'яном і колючими кущами, побитий, наче віспою, калабанями із зеленкуватою водою. Вони пересихали спекотним літом, але на дні виживала рідка руда глина — сонцю несила було її висушити. Не могли її вичерпати і мешканці кутка; вони набирали багно у відра і тягли у двори, аби обмазати повітку, клуню а чи підновити обсипану глину на стінах хати.
Всі будинки і будиночки — по ліву і по праву руку — було колись поставлено впритул до щербатої бруківки, хіба що благенький палісад і кущі смородини трохи затуляли вікна, вибалушені на вулицю.
А цей стояв у глибині двору — наче виклик сусідам. Стіни — З червоної цегли, не білені; на вікнах дубові віконниці, щоправда, ніколи не зачинялися.
Обійстя з лівого боку вулиці збігали вниз косогором, а двори навпроти дерлися вгору. У тих, хто оселився під горою, рівної землі було небагато — ліньки вкопуватися. Хто вони, китайці чи індуси? Землі вистачало під картоплю, таку-сяку городину, садок — то й нехай.
А от за цим цегляним будинком на півгори ішли тераси. їх тримали корінням яблуні, вишні, сливи, зарості малини. З вулиці не було змоги роздивитися, що там, за парканом; та якби хтось і виліз на огорожу, побачив би лише крони дерев, що ховали дім від стороннього ока.
Архітектор і виконроб цього досить дивного будинку був старостою церкви, що височіла на горі з дев'ятнадцятого століття. Дивакуватий був той християнин, бо поставив дім на дві половини — чоловічу і жіночу, з двома входами, яко магометанин. Може, й гадки не мав, що чинить, як басурман, а просто готував заздалегідь гніздо для нащадка, аби лишався, як виросте і заведе сім'ю, при ньому, патріархові.
Так чи інак, а вийшла з того химерія. Хоч у які б двері ти зайшов — мав простувати широким коридором уздовж вікон, минаючи двері кімнат, по чотири з кожного боку. Посередині розташувалася простора зала з окремим виходом на галерейку, що вела до кухні.
Сусідські будинки світили вікнами в один бік, у двори виходили глухі стіни. Прадід, одначе, подбав, аби його житло не було казематом: вікна виходили і до вулиці, і у двір. Та, власне, здоровий глузд підказував, що не можна лишати анфілади напівсліпими.
Єдиний нащадок церковного старости Іван Оникійович Джміль звів на обійсті стайню з такої ж червоної цегли, як і будинок, завів двох жеребців сірої масті, дрожки на ресорах. Найняв дід і конюха, поселив мужичка-мовчуна в будинку, аби завжди був під рукою, хоча хазяїн виїздив нечасто.
Подейкували, що син у Оникійовича знайшовся після того, яку домі поселився конюх, але були то плітки сусідів, заздрісників — чорноротих в усі часи хоч греблю гати.
Син у Івана Оникійовича народився саме під Новий рік, і записали його вже у двадцятому столітті. На ту пору щасливому батькові було за п'ятдесят, і це, мабуть, додавало снаги пліткарям, хоча син був схожий на батька як дві царські десятки.
Увесь рід Джмелів був чіпкий до життя, топтали ряст довго. Прадід — майже до ста, дід — до вісімдесяти з гаком. Жив би й довше, аби не та веремія, що зчинилася навколо Бога і церков у більшовицькій державі. Великі київські церкви обійшла хвиля обпльовування й руйнації, а от на маленьку церковку на узвишші, що з нею зрісся рід Джмелів, напосілися комсомолята. Спершу мітингували, а потім почали трощити іконостас, бити кольорові вікна, виламувати свинцеві старовинні рами. І отут, посеред п'яного шабашу, коли найзаповзятіші атеїсти роздумували, як добратися до хреста, на цибульці бані, вгорі, над рейвахом і чорнослів'ям, на вузенькій галерейці аж під куполом з'явилася фігура Івана Оникійовича. На тоді йому пішло на дев'ятий десяток. Як він опинився у церкві, оточеній звідусіль паскудною юрбою, як зумів непоміченим дістатися горішніх кордонів церквиці — було загадкою.