— Ви вірите в Бога? — спитав Шекспір, раптом повернувши обличчя у бік Олександра Івановича.
— In God І trust, — відповів англійською Петриченко. — Але чому ви…
Він геть не здивувався, що вільно розмовляє чужою мовою, та ще й пригадав слова, написані на доларовому папірці.
— Чому я дивлюся на власну могилу? Уві сні все можливе, чи не так?
Петриченко нахилив голову на знак згоди, бо не мав слів для хоча б якоїсь відповіді.
— Знаєте, трохи дивно. Чого тільки не наслухався у Лондоні свого часу — і такий я, і сякий. Перешивав чуже лахміття на пристойне вбрання. Тобто, перелицьовував старі п'єси на новий лад. 1 ось маєш — пам'ятник, меморіальний театр у рідному Стретфорді.
— Ви геній, мілорде. Це визнав світ. Ви маршал cepед драматургів. У вас маршальський жезл.
Киньте, який з мене мілорд. Син свого батька. Звичайного громадянина. Маршал? Не смішіть. Геній? Що ще таке?
— Це той, кому ставлять пам'ятники. Хто живе і після.
— Після смерті? Ніхто після неї не живе.
— Живуть йото справи, твори, люди їх не забувають.
— Отже, я, по-вашому, і досі живий?
— Ми ж з вами розмовляємо.
Шекспір усміхнувся.
— О, ці сни… Сни літньої ночі…
— Нині осінь, пане Шекспір.
— Байдуже. Мені однаково. Ходімте, добродію.
Вони пішли вулицею міста. Ніхто з перехожих не звертав уваги ні на Шекспіра, ні на Олександра Івановича.
— До речі, — озвався драматург, — з ким маю честь?
— Я працюю в театрі.
— О, радий чути, колего. В якому? "Глобус" згорів. У "Лебеді"? "Блекфрайєрсі"? Чи, може, в "Червоному бику" чи "Фортуні"?
— Я не лондонець, — ухильно відповів Олександр Іванович.
Повз них проїздили автомобілі, та Шекспір не помічав їх чи вдавав, що не бачить.
— То звідки ви?
— Боюсь, вам нічого не відомо ні про мій театр, ні про місто, де він працює.
— Нехай так. А ви актор, хазяїн, — хто?
Олександру Івановичу здалася найкращою відповіддю найпростіша.
— Вважайте, хазяїн.
— Збори пристойні?
— Як коли.
— Що ставите?
— Шекспіра. "Короля Ліра".
Шекспір зупинився.
— "Глобус" вам дозволив?
— Пане Шекспір, хочу вам сказати… Багато що змінилося в світі за майже чотири сотні літ… Ставити ваші п'єси можна без дозволу.
Замислившись, Шекспір ступив на бруківку, аби перейти на протилежний бік вулиці. Крізь нього проїхало авто, не завдавши драматургові жодної шкоди.
Петриченко затримався, аби пропустити транспорт, і мусив наздоганяти привид. Він починав розуміти уві сні, що вся ця фантасмагорія — нічна робота безсонного мозку, так бувало інколи й раніше, але вивільнитися від майже фізично відчутних реалій нереальної ситуації не міг — чи не хотів.
Шекспір зупинився біля довгастої двоповерхової будівлі з щільно закритими вікнами. Смугасті чорно-білі стіни навіювали не дуже оптимістичні думки.
— Ні, це не божевільня, — прочитав думки Олександра Івановича Шекспір. — Це школа, де я вчився. Латина, грека. Дивно, я й досі не забув ці мови. Ви теж вчили латину?
Олександр Іванович навіть уві сні почервонів.
— Знаєте, мілорде, у нас трохи інша система освіти…
— Знову мілорд. Не треба. Отже, за мої п'єси ніхто нікому нічого не платить?
— Так, вони — надбання усього світу.
— Шкода. Хоча… Яке це тепер має значення… Дружини нема, дітей нема, батьки давно в могилі, та й мені, власне нічого не треба, бо й мене немає… Піду.
— Зачекайте, пане Шекспір! — Петриченко розгубився чіпляючись за будь-яку можливість продовжити розмову. — у мене до вас багато запитань.
— Я знаю, — спокійно відповів Шекспір. — Ви хотіли розпитати мене, чи любив я кого-небудь так, як Ромео, чи зраджував дружину, чи пропивав усе до нитки в пивниці?
Привид знову прочитав не зовсім окреслені думки свого співрозмовника.
— Усе це не має жодного значення. Одне скажу: справжнім життям я жив тут, у Стретфорді, коли зовсім полишив Лондон і кинув цю кляту роботу. Рукописи мої згоріли, та й не були вони моїми — це власність театру, акторського товариства. Кілька видань п'єс, що їх тримав у руках, та ще сонети — ось і все. Боже, я писав ще й сонети…
— Ваші сонети — окраса світової літератури, повірте!
— Ну що ж, хоча б уві сні почуватимуся поетом. Не ображайтеся, не вірю я в абсолютну досконалість створеного людьми. Все лише наближення до справді чогось вартого уваги, потім, колись. Скільки, кажете, минуло літ? Чотириста? І ви досі ставите мої п'єси? Ніколи не повірив би, якби мені щось таке сказав Бьорбедок.
— Визнання сучасників — рідкісна річ.
— Це справедливо. Не можна працювати, знаючи, що ти геній.
Шекспір вдруге за їхню ірраціональну розмову всміхнувся.
— Даруйте, добродію, колего, я мушу йти. Навідаюсь до своїх. От тільки чи знайду їхній останній притулок…
Він уклонився і пішов стретфорською вуличкою, втрачаючи чіткі контури, танучи, розчиняючись у імлавому британському дневі.
Олександру Івановичу здалося, що й сам він стає безтілесним, таким собі фантомом, не годним ні звести руку, ні ворухнути шиєю. Це його налякало, запона сну розірвалася, те кілька секунд тому бачене і чуте ним з усією можливою переконливістю щезло, полишивши по собі переляк і тривогу.
Крик, з яким він прокинувся, почула Тамара, розплющила очи.
— Що? Що сталося? Тобі боляче?
— Ні, спи, спи. Це сон…
Петриченко ще довго лежав, то заплющуючи, то розплющуючи очі. Це вже вдруге йому наснився Шекспір. Перевантаження. Треба лікувати нерви. Треба поїхати на могили батьків. Треба вибити в міністерстві поїздку до Британії. Треба просто працювати. Маршальський жезл… Ну й дурником ти був уві сні…
Олександр Іванович глянув на постаріле обличчя дружини, тихенько сповз з ліжка і пішов на кухню варити каву.
1
Переклад Максима Рильського.