— Родичі, — сказав брат і раптом ступнув на майже заметену стежку, на яку нас спрямували старі.
— Три, три кілометри, старий дурню! — вискнув за спиною тонкий голосок, а коли я повернувся вже на стежці, то не побачив ані дороги, ані старих — вітер їх забрав.
Вітер куйовдив снігові замети, забивав нам роти холодними крижаними кляпами, свистів у дротах, простягнутих уздовж стежки, по якій ми йшли, мчався по голому просторі, і мені знову стало весело від усього цього, бо де б я міг пережити подібне у своїй "норі", адже пережите, навіть маленьке власне, куди більше залишає враження від пережитого великого, але чужого. Пережите велике, але чуже, думав я, всміхаючись на обидві щоки, — це тінь, чи гра тіней, як у кіно: закінчився сеанс — і його нема, а пережите власне, хай і маленьке, навіки залишає в душі карб.
— А коли не в той бік ідемо? — повернувся до мене брат.
— Значить, не дочекається нас сьогодні твій Сиротюк.
— А й то правда, — мовив легковажно брат, і ми почали брьохатися у снігу, намагаючись не згубити з-під ніг стежки.
Попереду щось замаячіло: дерева чи гора — щось кругле й лахмате. Ми подибали, вряди-годи зриваючись зі стежки туди, і ось уперше за час нашої мандрівки я здригнувся: з-між дерев виразно проступили хрести.
— Чи не тут твої Біличі? — гукнув мені брат, показуючи зуби.
— Тут, — відгукнувся я. — Принаймні нежива їхня частина.
Ми люди цивілізовані. Спокійно ставимося до "бабських казок" про нечисту силу і всілякі привиди, але в кожному з нас заховалася хоч і невелика віра в ті привиддя. Сміємося з такої наївненької віри, адже вчилися все життя дивитися на світ тверезо і ясно, а в глибині душі в кожного притулилася темна грудка, і та темна грудка — вмістилище страху нашого й марновірства. Тоді ми заплющуємо очі — хочемо омежити широкий світ, у якому живемо, намагаємося хоч так знайти криївку для себе розтривоженого, себе невпевненого — ми люди цивілізовані, але як недалеко втекли від своєї праприроди! Може, тому цвинтар серед голого поля в післяноворічну ніч, у сніг і заметіль, якось дивно вразив мене, а коли ми побачили серед могил постать, яка ніби відділилася від хреста й рушила нам назустріч, мимохіть відчули, як ноги нам поважчали і підгарло нервово тіпнулося. Чоловік однак ішов спокійно, попихкуючи цигаркою. Він ступив на стежку, великий, кудлатий, засипаний снігом, в довгому брезентовому плащі і старій, як млинець збитій шапці.
— Чи правильно ми йдемо на Біличі? — спитав у нього брат.
— Це дивлячись на які Біличі, — відказав спокійно чоловік.
Брат назвав вулицю, на якій тимчасово оселився Сиротюк.
— А-а, — протяг чоловік. — Туди.
Пройшов повз нас, важко провалюючись у сніг, війнуло димом дешевої цигарки. За хвилю ми з братом озирнулися. Чоловік стояв на стежці як стовп і німо дивився нам услід. І в нас раптом виникло хлоп’яче почуття: захотілося взяти ноги на плечі й дременути, наскільки це можна, дременути так, щоб за нами снігові вихори закрутилися.
— Що можна робити вночі на цвинтарі? — спитав у мене брат, коли ми відійшли досить далеко.
— Це упир, — сказав я. — Хіба нічого про них не чув?
— Але в упиря має бути принаймні хвіст?
— А він у нього й був, хіба не помітив? Тягся на два метри.
Ми смішкували, але оте чорне й скулене на глибині душі ворушилося в нас і робило з нас homo primigentus[3], робило з нас цілковитих дурнів, бо й справді: що міг робити на цвинтарі у заметіль і в темряві цей чоловік?
Коні, кажуть, біжать веселіше, коли чують людське житло. Ми бачили недалеко від себе жовті вікна, які мирно світилися — величезна кількість вікон, натиканих густо на різній висоті, і ми й справді пришвидшили ходу. Ми пришвидшили ходу, бо щось було в цій ночі фантастичне, власне, фантасмагоричне, незрозуміле, затамоване, що робило нас маленькими й загубленими, виморило й по-своєму виснажило нас. Чи ж можливо таке, подумалося мені, в кількамільйонному місті, яке живе модернізованим, машиновим життям? Чи можливо, що і в такому місті людина раптом відчуває в собі щось химерне, якісь первісні інстинкти і, попри свій гумор та розсудливість, анімістичний страх?
— Ну то що, — повернувся брат, — здається, доходимо мети?
— Авжеж, — відгукнувся я. — Прогулянка із задоволенням і не без моралі.
7
Сиротюкові родичі жили у великій дев’ятиярусній коробці на першому поверсі і в першому під’їзді, де пахло сечею і мокрим снігом, панелі були пописані крейдою й подряпані, а перило не тільки погнуте, але й завернуте і скручене в петлю. Брат почіпав те перило й присвиснув: щоб учинити таке, треба було мати тракторну силу.
— Тут живуть богатирі, — сказав він, — які не тільки ламають підкови, котрих тепер нема, а зав’язують бантиком залізні перила.
— Може, це зробив Сиротюк? — спитав я.
Брат пирснув і подивився на мене веселими очима. Тоді втяг у себе повітря, і його ніздрі смішно затремтіли.
— Тут пахне нечистим духом, — сказав він. — Чуєш, хтось хропе?
Справді, за котримись із дверей, біля яких ми стояли, чулося могутнє хропіння.
— Ніч казок, — сказав брат. — Чи не гадаєш, що ми з тобою потрапили в підземний світ?
— Ми потрапили в палац стилю "барако", — відказав я.
— Натиснемо на цю придибенцію? — спитав брат, показуючи на клавішу дзвінка.
— Натиснемо, — сказав я. — Тільки чи не заведе нас цей хід і справді в підземне царство?
Брат натис на дзвінка. В глибині щось зацвіріньчало, ніби пташка.
— Го, — сказав брат. — Чуєш, жайворонок?
— Соловей, — відказав я. — Чи не розбійник?
За дверима не чутно було ані відгуку.
— Тиша, — замріяно сказав брат. — Як у підземеллі.
Знову натис на дзвінка, зацвіріньчало й заспівало.
— Соловей, — сказав я.
За дверима почулося шамрання, ніби хтось шепотівся. Зачовгали капці.
Утретє зацвіріньчав жайворонок чи, може, соловей. Двері розчахнулися, й на порозі стала зовсім така сама бабуся, як ото на дорозі, де ми висіли з автобуса, тільки не загорнена у велетенську хустку. Ми з братом перезирнулися.
— Вам чого? — спитала бабуся десь таким голосом, яким щойно цвірчав жайворонок чи соловей.
Брат розповів старенькій "чого нам", тобто згадав Сиротюка і його родичів. Усміхнувся своєю найліпшою усмішкою, яка так магічно приваблювала до нього людей, але бабуся вдивлялася в нас не тільки з недовірою, а й з підозрою.