— Колись він пошкодує, — мовила смутно Сиротюкова сестра, — але буде пізно.
Сказала цю загадкову фразу незвідь-чому; може, сама шкодувала, що не така, як Сиротюкова жінка, що не зуміла втримати свого бельбеса у шорах, вона ж самотня, втомлена й тиха, вона не вміє боротися за своє щастя, а також пливе, куди несе її житейська течія.
Мій брат умів жаліти людей, але з жінками у нього виходило гірше. Коли жалів дівчину чи жінку, то в неї закохувався. Саме в цьому й полягав хитро замислений Сиротюковий план — він знав мого брата надто добре. Отож і влаштував цю зустріч, твердо переконаний, що мій брат напевне потрапить у мережу. Спонука цього була проста: найзаповітнішим Сиротюковим бажанням було оселитися з братом десь побіч.
6
Ми вийшли з метро, і сніг ударив нам в обличчя. Кілька людей, що ми їх зупинили, щоб розпитати дорогу, щось буркнули невиразне й пройшли, не зупиняючись.
— Нелюб’язні люди в Києві, — сказав брат.
— Це нетутешні, — відповів я. — Хіба ти не побачив, що в них розкосі очі?
Розкосі очі були у нас у всіх, бо сніг ліпив просто в обличчя. Ми всі в цей мент ставали нетутешні, бо найліпше, що можна було придумати тутешнім, — це не тягтися в таку погоду вулицями, а сидіти вдома.
— І то правда, — сказав брат і розсміявся.
Тоді ми й побачили стовпа. А може, й не стовпа, а щось чорне й нерушне. Воно стояло, обліплене зусібіч снігом, біля правої ноги сперлась об сніг палиця, а біля лівої стояла ще, здається, післявоєнна фанерна валіза.
— Чи виздихали ті таксі! — сказало нам те чорне.
— Святкують Новий рік, — відповів брат.
В чорного шкварчала в роті цигарка.
— Півгодини чекаю, — сказало воно, жуючи цигарку, як цукерку. — А вам куди?
Ми сказали. Чорне й нерушне виплюнуло недопалка і присвиснуло.
— Таксі туди навряд чи поїде, — сказало.
По тому зворухнулося. Зняло з голови шапку й обтрусило її об полу. Натягло назад на голову і стало ще чудніше: все засніжене, а шапка чорна.
— Таки виздихали ці таксі, — сказало воно. — Вам простіше. Сідайте оно туди, — показало пальцем, — і вас довезе, там спитаєтеся. А мені тут, бачу, жаба цицьки дасть.
Засміялося, і від того сміху струсився в нього із щік, брів, повік сніг, і ми побачили класичне запорозьке обличчя з класичними запорозькими вусами.
— Оце вже тутешній, — сказав я, вскакуючи в автобуса. — Чув, як розтлумачив?
Розтлумачило нам дорогу чорне й нерушне й справді толково. Автобусик викинув нас десь серед поля, через яке вилася рівна стрічка асфальту, по якому ганяли кучеряві вихори. З лівої руки миготіли вогнями новочасні коробки, згруджені у масиви, але до кожного масиву було досить далеко. Вогні миготіли з правої руки, з лівої, попереду й там, звідки ми приїхали, — відстань до кожного була майже однакова.
— Що робитимемо? — спитав брат, наставляючи коміра.
— Закуримо, — сказав із героїчними нотками в голосі я. — І сподіватимемося, що когось на наш вогник нанесе.
Вітер задував у кожну шпару нашої благенької міської одежі, розжарював біля наших носів вогники сигарет, ми пританцьовували, а руки позаховували в рукави; поступово й синіти почали, бо перед нами вільно лежали всі чотири сторони світу — стояли якраз посередині. Вітер приніс нам не меншого дивака, ніж ми, — це був велосипедист у брезентовій куртці, затягнутий у капюшона так, що обличчя тільки й прозирало, як у ескімоса. Велосипедист на наше прохання зупинився, пильно вислухав нас, бо вуха мав затулені, тоді обібрав із вусів паморозь і попросив у нас закурити. Ми запалити йому дали, велосипедист, не скидаючи рукавиць, запалив сигарету і почав умощуватися на велосипеда.
— То в який бік нам іти? — гукнув брат.
— Здається, туди, — махнув рукою велосипедист, і вітер його нагло нам з-перед віч забрав.
Шуміла хурделиця й засипала нас снігом, і крізь той шум прорізався десь у нас за спиною тоненький тремтливий голосок:
— І зовсім неправильно він вам показав, — мовив голосок. — І зовсім не треба вам у той бік, а треба вам у тамтой бік.
Маленька, замотана у величезну хустку бабуся стояла, як антропоморфований образ Зими чи Сніговиці, впиралася на костура і показувала кудись скарюченим чорним пальчиком: хтозна-звідки взялася, ніби й справді приніс її вітер.
Мені стало весело, бо наша мандрівка починала набирати казково-пригодницьких форм. Всі оті постаті — чорне й незрушне зі своїм безнадійним очікуванням таксі, новорічний велосипедист, який вибрав не зовсім підходящий вид транспорту в таку негоду, оця бабця з її солодкою люб’язністю і, нарешті, Ніч, бо ми й не помітили, як пропав зимовий вечірній сутінок, — і справді ніби вийшли з якоїсь химерної, ніби й гротескної казки. Метилялися довкола нас вихруваті хвости, бабусенька щось оповідала нам, все ще тримаючи простягненого скоцюрбленого пальчика, але вітер розривав той кволий писклявий голосок, і ми майже нічого не допетрали з тих пояснень, хіба те, що йти нам через поле по стежечці, а відстань до тих будинків, яких мали дістатися, невелика, кілометрів зо три.
— Ви її послухайте, то вона вам розкаже, — пролунав за нашими спинами густий, пропитий і прокурений бас. — Закурити дасте?
Ми крутнулися на підборах: перед нами стояв дід у два обхвати, з вусами і підвусниками, його забите снігом обличчя було таке червоне, ніби розпечений казан, і навіть сніг не міг потемнити його чавунного жару. Дід узяв сигарету й притулився до мого недопалка, пахнув мені в обличчя димом, а тоді крякнув.
— Ви цю стару не слухайте, — сказав ніби з бочки, — бо це моя жінка. Туди не три кілометри, а рівно й окончательно чотири, як колись казали, з гаком.
— Три, три! — стукнула костурцем об дорогу стара. — Я сказала три, значить, три. Це він всіда, коли я кажу, то він всіда каже, що не так. Це він всіда!
— Чотири з гаком, а може, й усі п’ять, — пахнув димом дід. — А вам туди чого в таку погоду?
— В гості ідемо, — сказав брат.
— А ми з гостей. Чорті його зна, як тепер і додому дістатися.
— Ви цього старого дурня не слухайте, — пропищала бабуся. — Туди три кілометри.
— А йти отако? — спитав брат.
— Чотири з гаком, а може, й п’ять, — видихнув димом дід. — А це у вас там родичі?