Із розчинених дверей несло кислим духом відбутого застілля, невивітреного помешкання, хтось у глибині квартири могутньо хропів.
— Хто це прийшов? — верескнув із глибини жіночий голос.
— А звідкіля ви знаєте Сиротюків? — спитала стара й подивилася на нас, як на щось воістину підозри варте.
Брат популярно розповів. Про те, що він із Житомира, а я його брат, про те, що стара повинна б його пам’ятати, бо вони з Сиротюком вчилися в одному класі, і він не раз відвідував його ще в Житомирі, про те, зрештою, що нас запросив сюди сам Сиротюк.
— Він вас запросив? — із зачудуванням перепитала стара.
— Хто там, бабцю, такий? — верескнув жіночий голос. — Женіть їх у три шиї, лабзюків чортових!
— Це моя старша внучка, — сакраментально проказала бабця, і на її зморщене личко наповзла хитра усмішечка. — Кажете, він вас запросив?
— Інакше ми б не прийшли, — терпляче сповістив брат. — Він удома?
Рипнули двері, загортуючись у яскраво-червоного халата, в прочілі з’явилася заспана жінка зі штучно вибіленим волоссям. Очі в неї припухли, а на губах темніла напівстерта помада.
— Ви до кого? — нелюб’язно спитала вона.
— Та от, кажуть, Только їх запросив, — єхидненько всміхнулася стара.
— Справді вас запросив? — похмуро зиркнула на нас жінка.
— Саме тому ми й з’явилися, — ґречно всміхнувся брат; дивно, його чари на цих жінок не діяли.
— А ви хто такі? — змружила припухлі повіки жінка.
Брат знову докладно відповів, хто він такий, а хто я, чого прийшли і звідки. Усміхнувся сліпуче-білою усмішкою, і в цей час за спинами жінок щось так захарчало, що обоє аж крутнулися в той бік.
— Це наш зять спить, — сакраментально сповістила стара, єхидненько розсовуючи всохлі вуста. — То хто ви такі?
— Вони вже сказали, бабцю, хто вони такі, — невдоволено мовила жінка й облизала губи з рештками помади. — Хай заходять.
Ми зайшли. Дивне було в цій ситуації те, що сам Сиротюк досі не з’являвся. Стара завела нас у кімнату, як виявилося, ту, звідки долинало могутнє хропіння. На отоманці голічерева лежало щось грубе й черевате в майці і спортивних штанях, майка на животі заголилася й було видно порослу волоссям товщ.
— Це наш зять, — сказала стара. — Він спить.
Сіла на стільця, і її очі раптом стали чорні й геометрично круглі.
— То чого ви хотіли від Толька? — спитала вона.
— Хотіли провідати, — неголосно сказав брат, очевидно, з огляду на сплячого в кімнаті.
— Кажіть голосніше, — цвіркнула стара, — зять не прокинеться, він у нас спить добре.
Зять пустив високу, майже солов’їну руладу, яка була обірвана гарчанням, ніби зустрілися на дорозі два пси.
— Хотіли провідати, — голосно сказав брат.
Очі в бабці залишалися так само чорні й геометрично круглі.
— А чого не вдень і в таку погоду? — спитала вона.
Бабця нас допитувала й не ховала того.
— Є Только чи нема? — спитав уже трохи нетерпляче брат.
Рипнули двері, і в кімнату зайшла молода жінка. Була гарна, але, як і всі тут, із примнутим обличчям. Я відразу ж здогадався, що це Сиротюкова сестра, ота, молодша, бо, побачивши брата, вона зашарілася, — втупилися одне в одного, наче не могли очей розвести.
— Це її чоловік ото хропе, — єхидненько провістила бабця.
— Драстуйте, — тихо сказала молодша Сиротюкова сестра, в яку кілька років тому був закоханий мій брат.
— А ти що, їх знаєш? — запитала бабця.
— Чого ви, бабцю, все розпитуєте? — трохи роздратовано сказала старша Сиротюкова сестра. — Чи вам робити нічого?..
— А то її чоловік спить, — випнувши підборіддя, не без задоволення ще раз сповістила стара.
Чоловік молодшої Сиротюкової сестри, оте барило, вихрипнуло з себе мішанку стогону, сміху й хропіння.
Брат переводив погляд із молодшої Сиротюкової сестри на хропітливого чоловіка; здається, він був чимось уражений.
— Ну так, він не дуже лицем, — сказала бабця. — А що ви від неї, бідненької, хочете. Сиділо саме, як пальчик, як пальчичок голесенький, саме, як квіточка, а в самої ще красоти багато… Що підвернулося, те воно, сердешненьке, і взяло…
— Замовкніть, бабцю, — з мукою в голосі сказала молодша Сиротюкова сестра.
— Бачу, ти оцих знаєш, — сказала бабця, й не думаючи замовкати. — А звідкіля?
— Наша бабця, як реп’яшок, — сказала старша Сиротюкова сестра, ота, з вибіленим волоссям. — Не відчепиться, доки не розпитається. Оцей чоловік, бабцю, — сказала терпляче і показала на мого брата, — вчився з Тольком в одному класі. А другий — його брат.
— Егеж, брат, коли правду сказали, — мовила бабця. — А от чого від Толька хотіли, не сказали.
Я раптом помітив, що в кімнаті, окрім трьох жінок і хропітливого тіла на отоманці, одне в кутку, а друге біля дверей завмерло двоє дітей: хлопчик і дівчинка, які дивилися на нас майже мертвими очима, роти в них були широко розтулені, а на личках вираз який буває в тупих.
— Я зараз піду розбуджу Толька, — втомлено сказала молодша Сиротюкова сестра.
— Я вже його будила, — звістила старша зі злизаною помадою на вустах. — Ви на нашу бабцю й справді не зважайте, — сказала, — бо вона в нас випитачка. Вона в нас дуже до всього цікава.
Сіла на стільця, халат розхилився й відслонив коротку й тлусту ногу.
— Хлопці наші потомилися і позасинали, а ми тут пробуємо навести лад.
Позіхнула, не прикриваючись, зуби мала білі й рівні.
— А ви знаєте, що Только сидів? — раптом спитала бабця, і очі її стали знову геометрично круглі.
— Вони все знають, бабцю, — сказала молодша Сиротюкова сестра. — Залиште їх у спокої.
— А може, це його дружки? — різко спитала стара. — А може, це вони його під монастир підвели?..
— Не гарячіться, бабцю, — сказала старша сестра. — Вони вже розказали, хто такі. І це не ті дружки..
— То хто ж вони? — спитала бабця.
В кімнаті вже стояло не двоє дітей, а четверо, і всі мали розширені мертві очі. Всі якось дивно поміж себе схожі — з однаковими носами і з однаково тупим виразом на личках.
— Ледве до вас добилися, — сказав брат, знов засвітивши чарівну всмішку. — Через якесь поле йшли, якийсь там цвинтар. Думали, замете нас…
— До нас автобус ходить, — сказала старша сестра. — Тут, біля нашого дому, й зупиняється.
Чоловік на отоманці заворушився, і всі мимоволі перевели на нього погляд. Дивилися так, наче полякалися. Але чоловік молодшої Сиротюкової сестри поплямкав вустами і раптом так храпонув, що в мене аж мурахи побігли по спині. Долішня губа його відвисла, а підборіддя було густо обсипане темними цятками щетини: чоловік увіч сьогодні не голився.