— Більше в тебе нема? — повернувся він до мами.
— Менше вип’єш, тобі лучче, — сказала та, дихнувши з інгалятора.
— А я теж, мо’, трудився, — сказав татко.
— Випий вина, — милостиво дозволила мама, а бабця зрушила з місця і підійшла до нас.
— Шо, вона недвижима, твоя мама? — спитала.
— Трохи движима, — сказала мама невдоволено, на цю тему їй увіч не хотілось говорити. Але бабця недаремно зсунулася зі свого місця — їй конче треба було розпитатися.
— І зовсім не ходить?
— З трудом, — буркнула мама, насторожено стріляючи в бабцю оком. Але бабця була самий мед з молоком.
— Да, інсульт — то не шуточки, — сказала. — Тепер матимеш клопіт.
— Я матиму — не ви! — трохи зарізко мовила мама.
— А мені це і не під силу з моїми-от руками, — сказала бабця й виставила перед собою руки, які трусилися. — А як же з її пенсією буде?
— Домовилася на пошті, — сказала мама. — Буду їздити раз у три місяці. Це поки не пропишем її тут.
Бабця ледве не підскочила на те слово, почервоніла, як буряк, засопла, стрельнула очками, підтисла долішню щелепу, повернулася й майже побігла до себе, швиденько перебираючи короткими ніжками в капцях.
— Ну, чого ти її чіпаєш? — мирно сказав татко, він уже збирався заходити до хати, мабуть, щоб полізти в льох.
— В печінках мені ця бабця! — сказала мама. — Бач, що вичворяє.
Татко сховавсь у дверях, а мама пояснила мені, що їздити їй по пенсію навіть раз у три місяці важко, що прописка — це формальність (вона сказала "хормальність", хоч так просто сказати "формальність"), але бабця чорта лисого дозволить бабу Ганю прописати, і це буде в неї, моєї старої й неповорухкої мами, бозна-який клопіт: онде як її перекосило, бабцю, коли мама тільки про це заїкнулася, а тут таке нещастя, в мами виступили на очах сльози: те, що баба Ганя погано ходить, — це ще півбіди, але хвороба (мама сказала "хороба") їй по голові вдарила, і вона тепера ще більші коники викидає, як бабця.
— Скажуся з цими бабами, — сказала печально мама. — Не знаю, як і видержу!..
— І напрасно! — сказав якнайдобродушніше татко, з’являючись на порозі з широкою усмішкою на лиці і вже без крапель поту на обличчі та лисині. — Призначення людини, шановна, — тягти житейську лямку і не втрачати при цьому гумору й любові до світу й людей.
— Ти вже потягнув, — скаламбурила кисло мама.
— Важкий труд винагороди потребує, — мовив татко. — Це ви й самі знаєте, женщини. Але я не про те. Я про те, що любов’ю до ближнього вивіряється сутність наша.
— Вже починає молоть чорті-шо! — буркнула мама. — Тут мені голова обертом іде, я можу жить і не прописана, а маму треба прописать. Не маю я здоров’я їздити за тією пенсією.
— Це єдина форма влади, якою бабця володіє, — так само піднесено сказав татко, очевидно, в льоху він потяг більше як кварту вина. — Піду прочитаю їй лекцію про любов до ближнього і про потребу людського милосердя.
Татко хотів двигнути до бабці, але мама його спинила.
— А ти подумав, як вона справляться буде? — спитала прозаїчно.
— Хто? — зненацька заскочений, спитав татко, був він наладнований на більш високі матерії.
— Хто, хто, мама?
— Та ж є туалет! — наївно сказав татко.
— А вона, думаєш, дійде до того туалету? — Мама кинула рукою вгору, де на узвишші стояла маленька дощата будочка. — І чи вона туди влізе? Я сама туди ледве влажу.
Татко був таки заскочений. Добродушна всмішка з його лиця зникла.
— То треба буде копати для неї новий туалет? — з тривогою спитав він, адже ця робота напевне мала впасти на нього.
Мама зітхнула.
— Коли б то? Вона зі східців не зійде.
Татко зашкробав лисинку, обличчя його пересмикнулося.
— То це діло вона буде… в хаті?
— Нуда, — стоїчно сказала мама. — Інакше не получиться.
— Гаразд, — трохи поспішно згодився татко. — До вечора зробимо… Піду розкажу бабці про любов до ближнього..
У цей час у хаті щось захарчало і з того харчання вирвався голос — баба Ганя гукала маму. Та кинулась на погук.
Татко помітив мене, я стояв біля паркану, що відгороджував двір від городу.
— Діла в нашому королівстві неважні, сер! — сказав він і спатлав мені чуба. — Легко в світі вчити, а важко жити, а ще важче жити, як учити — афоризм зрозумілий?
Я спробував усміхнутися, але в цей час на порозі виросла мама. Її кругле з потрійним підборіддям обличчя було смутне.
— Нікуди не йди, — сказала вона приречено. — Бабця і без тебе обійдеться. Роби швидше для мами сидіння — вона обробилася з ніг до голови. Здуріти можна! Вода у нас є?
— Не знав, що так швидко приїдете, — сказав татко.
— То біжи принеси води. І роби швидше сидіння, бо ми тут позадихаємося. А ти чого став? — побачила вона мене. — Іди гуляй!.. Здуріти можна!..
Я не знав, куди йти гуляти. Вже пора було б щось і перекусити, але без того міг обійтися — все одно апетиту не маю, а ще після таких подій. У хату мені доступу не було — там зараз творилося казна-що, та й не пустять мене туди. До бабці я заходив рідко, а тепер заходити було небезпечно, бо вона почала б наговорювати на маму й бабу Ганю й переконувати мене, що прописувати бабу вона ніколи не дозволить — витримати таке я сили не мав. Піти на вулицю — але не вабила мене та вулиця! Піти на річку — але вона смердюча й брудна, і від того запаху мене нудить. Отже, єдине місце, де я міг сховатися, — це таткова халабуда. Там густо пахне тютюновим димом і духом самотнього чоловіка, адже татко влітку в хаті не жив, та й узимку з мамою не спав, ніби вони й справді не чоловік і жінка. Запах халабуди, однак, був мені приємний. Міг залізти в татковий барліг, забратися під ватяну ковдру, бо татко вкривався тільки ватяною ковдрою, й читати хоч би півдня, хоч би й цілий день; коли татко на першій зміні, то там узагалі мені ніхто не заважає; мама в халабуду влізти не могла, такі вузькі були двері, отож могла мене звідти видобути тільки криком, а коли я на неї сердився чи вона на мене, то дістати мене звідти було аж ніяк, отож тільки погрожувала. Правда, коли це траплялося, зі своєї половини вискакувала бабця і героїчно йшла мені на поміч; вони заводили баталію між собою, кінчалося все тим, що бабця починала труситися і йшла геть, а потім довгий час вони поміж собою не розмовляли. І тільки один татко ні з ким із них не сварився, носив одній і другій воду, а в холоди палив печі, тягнув із міста харчі, а більше не робив нічого — любив свій барліг і книжки, і ненастанно читав і читав їх разом зі мною, або ж грав, також разом зі мною, в шахи чи в карти. І тільки в серпні—вересні, коли достигали в нашому саду-перестарку яблука, татко ставав натхненно-діяльний, крутив на м’ясорубку яблука, заливаючи підсолодженим соком величезні бутелі, які бродили із зав’язаними бинтом горличками, шумували, каламутилися, щоб потім скинути сірий осад на дно і просвітитися до бурштинової прозорості. Тоді татко обережно зливав прозору рідину, бутлі спускалися до льоху, а каламут він помаленьку випивав — щоб не пропадало, як він казав, добро. Загалом татко п’яницею не був, казенних трунків не купував, бо це було йому не по кишені, не купував самогонки у вуличних гуралів, бо ті підмішували туди всіляку нечисть. Часом мама виганяла самогон сама, але не для татка, а для своїх оборудок — таж завжди трапляється нагода й потреба когось у хаті пригостити. Татко з ніг збивався, розшукуючи той самогон, але ніколи йому те не вдавалося, отож він задовольнявся яблучним вином, розподіляючи свій запас так, щоб йому вистачило до нового врожаю; мама його не вживала, кажучи, що їй після того болить живіт, а я потайки тільки куштував його з покинутої й не допитої татком кварти (бо він, як правило, за раз випивав тільки півкварти, а другу половину лишав на потім) і визнавав, що цей напій ненабагато міцніший за квас, правда, цей "квас" чародійно впливав на систему таткових настроїв: він тоді ставав говірливий і висловлював патетично-людинолюбні сентенції, які, в першу чергу, випадало слухати мені, бо бабця й моя мама були на ті сентенції аж зовсім невразливі, вважали-бо, що він плете дурниці з п’яної голови, хоч нічого нерозумного він їм не казав. Вино було йому потрібне, як, здається, мені тепер, дорослому, для того, щоб здобути сміливість ті сентенції проголошувати, притому він і в голову не клав, що бабця й мама ставляться в ті моменти до нього поблажливо, як до хворого, і вважають здурманілим. Загалом, мама ставилася до татка якось особливо, може, трохи й боялася, що він її прожене, адже її статус у нашім домі був такий невизначений, адже татко мешкав од неї цілком окремо, і тільки приявність мене в домі їх між собою зв’язувала. Маму зовсім не цікавили таткові книжки, вона була цілком проста жінка, тоді як татко розвинений і начитаний, отож хоч не раз траплялося, що вони й "гризлися", як кажуть, але завжди поступалася мама — тепер мені здається, що татко офіційно з мамою не одружувався саме з того резону, щоб вона йому не сіла на голову, а вона, як жінка рішуча й практична, це учинити таткові могла любісінько. Невизначений і цілком хиткий її статус у нашому домі, а ще й при такій бабці, як у нас, примушував шануватися і не розпускати свого досить активного норову. Окрім того, я знав (виснувавши те із підслуханих розмов між ними, бабця з того теж мало що відала, інакше не забула б осідлати такого коника), що татко маму вибавив із якоїсь оказії і взяв її до себе з милосердя, а я народився в них, може, й випадково — факт той, що мама того не забувала. Бабця ж про те, що мама з татом нерозписані, знала, але вважала, що раз я є, то вони повинні жити разом хоч би задля мене, однак прописати маму й досі категорично відмовлялася, до чого мама вже звикла; правда, інколи на бабцю нападав ґедзь, і вона починала переконувати татка знайти собі когось більш підходящого, а цю вигнати, що татко збував, як правило, жартом, заявляючи, що він людина слабкого характеру, і тоді йому доведеться жити не з однією жінкою (тобто мамою), а з двома.