4
Бабу Ганю привезли наступного дня у вантажівці. Мама з натугою вилізла з кабіни, відразу ж видобула пістолета-інгалятора і впирхнула в себе ліки. З кузова зіскочив якийсь майже чорний дядько у сірому кортовому костюмі і взутий у кирзові чоботи. З’явився й шофер, вийшов татко, який того дня з роботи відпросився; бабця стала віддалік аж у своєму подвір’ї, ніби боялася, що і її закличуть звантажувати бабу Ганю, підтисла долішню щелепу, і рот її запав. У руки взяла паличку, щоб усі бачили, яка стара вона й немічна, хоч з паличкою загалом не ходила. Її обличчя перетворилось у холодну маску, але я не мав часу стежити за бабцею, бо кортіло зазирнути в машину, адже там лежала, вивищуючись над бортами, гора-людина.
— Кличте людей! — сказав чоловік у сірому кортовому костюмі, — бо самі ми не допремо.
— Ов! — гукнула мама, і з бур’янів одразу ж озвалося: — Ов!
Це був умовний поклик п’яниць, і моя мама вміла ним чудово користуватися.
— Йдіть котрийсь сюди! — гукнула мама, і з бур’янів вилізло щось людиноподібне, неголене, червонопике, босе, у виваляних штанах і сорочці, що висіла поверх голого тіла.
— Хочете заробить на півлітра? — сказала мама, ще раз дихнувши з інгалятора.
— Не на палітра, а палітра, — уточнило хрипко людиноподібне. — На брата. Шо там дєлать?
— Поможете бабу перенести, — сказала по-діловому мама. — Скіко вас там?
— Сьодня п’ять, — сказало людиноподібне.
— Клич усіх.
— А шо, вона така тяжка? — обережно спитало людиноподібне.
— Сто сімдесят два кільо, — відповіла мама.
Людиноподібне присвиснуло.
— Не возьмьом!
— Дев’ять чоловік одну бабу не возьмете? — зневажливо спитала мама.
— Не девіть, а восім, — поправило людиноподібне. — За банку, мо’, і возьмьом. Только крепкой, а не бурди.
— Клич своє шобло! — наказала мама.
— Ов! — хрипко гукнуло людиноподібне.
— Ов-ов! — відгукнулося, і з бур’янів почали вилазити інші людиноподібні. Я їх не боявся, бо до них звик — вони лазили тут постійно і не раз заходили до нас по склянку. В одного було підбите око, в другого подерта щока, в третього яскраво-червоний ніс і тремтіли, як у нашої бабці, руки, в четвертого був малий сухий, ніби куряче гузно, рот, покритий лускою, і величезні сині кола біля очей.
— Шо нада? — спитав цей останній.
— Бабу згружать! — сказало людиноподібне-перше. — Палітра на брата дайоть.
— Скольки кілограм? — спитав той, що з обдертою пикою.
— Сто сімдесят, — сказала мама, зменшуючи бабину вагу на два кілограми. — Для таких молодців, як ви, — це раз плюнуть.
— Не так уже й раз! — сказав той, у якого тремтіли руки.
Бабця продовжувала стояти в глибині двору нерушним стовпцем, здавалось, перетворилась у камінь.
— Пусть дасть полтора літра! — рішуче сказав той, що мав величезні сині кола біля очей.
— Котіться назад у кубло! — рішуче мовила моя мама. — Зараз покличу людей з вулиці.
П’яниці сполошилися. Почали щось горлати один одному, але так, що я нічого не втямив. Зрештою, погодилися. Я зазирнув тим часом у вантажівку: там на диванчику вивищувалася гора. Гора була накрита ватною ковдрою в наковдренику й не подавала ознак життя.
— А в двері вона влізе? — спитав я татка.
Татко смикнув плечем і поліз у машину. Разом із ним поліз і дядько в сірому кортовому костюмі, й шофер. П’яниці залишилися внизу. Чоловіки спробували рухнути втрьох гору з канапкою, але це їм не вдалося. Тоді в машину полізло ще двоє п’яниць.
— Ну, раз — узяли! — гукнув татко, і канапка із горою з жахливим рипом посунулася. — Ну, ще ра! — гукнув татко, і канапка зависла над краєм кузова. П’яниці підставили під неї плечі.
— Розчавить ця баба нас! — сказав той, в котрого трусилися руки. — Мало платишь нам, бабка, за таку работьонку!
— Ну раз, узяли! — гукнув татко, і канапка знову посунулась уперед. П’яниці пострибали з машини й пішли на допомогу тим, що тримали над краєм кузова канапку.
— Не спускай на землю, подставляй плечі, бо потом не подомйом! — крикнуло людиноподібне-перше.
Канапка торкалася кузова тільки краєм. Усі, хто лишався нагорі, пострибали долі й підставили плечі: моя мама була серед них. Тільки я і бабця не брали участі у цій операції і то зі зрозумілих причин. У чоловіків повирячувалися очі, але вони все-таки гору з канапкою перли.
— Толик, відчиняй хвіртку! — крикнув татко, в нього на лисинці затремтіли великі каламутні краплі. Я помчав виконувати наказа. У хвіртку всі пройти не могли, канапку поставили на стовпчики, до яких хвіртка кріпилася, і по них посунули далі.
— Ну, раз — узяли! — крикнув татко.
Я мав рацію: в двері канапка не влазила, дядьки поставили її на землю й почали перекурювати, голосно галдячи, — обдумували, як бабу з канапкою таки всадити в хату. Баба Ганя не подавала жодних ознак життя. Татко десь роздобув складного залізного метра й вимірював вікно. У вікно канапка з бабою могла влізти, було воно в нас широке.
— А мо’, озьмьом оддельно диван, а оддельно бабу? — запропонувало людиноподібне-перше. — Всьо-таки льокше!
— За таку роботку два літра мало, мало! — сказав той, що з синіми колами біля очей. — Дай три літра. В жизні таких тяжістьов не двигав. Два літра, що сюда доставили, а літру, шо в окно упрьом.
Мама махнула рукою — згоджувалася.
— Ну — раз, узяли, раз! — скомандувало людиноподібне. — Подимай перьод. Ну, раз!
Чоловіки кректали, сопли, обливалися потом, але канапку на лутку вікна все-таки висадили.
— На сіродіну двигай! — крикнуло людиноподібне.
Канапка, стешуючи фарбу з лутки, посунула в глиб кімнати. Я стояв неподалік од бабці, вона дивилась на все преспокійно.
— І це треба її так двигать? — сказала. — Встала б і пішла!
— В неї ж інсульт! — мовив я сердито, бабця увіч перебирала.
— Може, й інсульт, — мовила вона. — А може, й придурюється!
Я відійшов од бабці обурений: у цей момент я бабі Гані співчував. Бабця знову підбила долішню щелепу під горішню: лице її стало противне. Мама зі свистом вдихала ліки з інгалятора. Татко командував із хати:
— Двоє залишіться, а решта сюди!
П’яниці метнулися в хату через двері.
— Ну раз-і-і! Узяли! — розпачливо гукав з кімнати татко.
Чути було, що в хаті щось гупнуло, здається, чоловіки не втримали канапки і вона гепнула разом з бабою Ганею на підлогу. Але то вже були дрібниці — бабу Ганю в наш дім упроваджено, і п’яниці заслужено винесли з дому налиту прозорою рідиною трилітрову банку самогонки. Гнала її персонально мама, але татко про її існування не відав, мама знала, як ту банку сховати. Я подивився на татка: він, бідолаха, весь був покритий потом і з тугою дивився на банку, яка випливала вже з двору через хвіртку — несло її, тримаючи за горлечко лахматими пальцями, людиноподібне, решта п’яниць ступало за ним, як коти за пачкою валеріанового кореня.