Отже, ми з татком вирішили не лягати спати, а провести свій останній парубоцький вечір, і ця таткова ідея мені неймовірно сподобалася. Бабця ніби відчула цей наш намір, бо знову викралася з хати, підгледіла нас у шибку, а що татко ходив кімнатою досить героїчною ходою, вряди-годи надуваючи щоки і поплескуючи по плечах гумками підтяжок, — так він чинив завжди, коли йому вдавалося випивати аж дві кварти домашнього вина з льоху, — в хату зайти не зважувалася, а тільки зашкребла в шибку нігтем.
— Хто там? — рявкнув татко, певне, бажаючи напасника злякати.
— Хай вийде Толюньо! — пропищала за шибкою бабця.
— Що вона від тебе хоче? — повернувся до мене татко.
Я здвигнув плечима.
— Йди, а то вона нам сьогодні не дасть спокою.
Я вийшов на ґанок, бо далі, навіть не зважаючи на бабчину присутність, йти боявся — з темрявою в мене таки було неполагодження, — бабця прискочила до мене й зашепотіла, ніби вона сама була з племені гадюк-вужів:
— Дивись за татком, бо він їй-бо уп’ється сьогодні. Воно й не дивно, що вп’ється, бо кому це радість, що привезуть баберу, але дивись! І хай не йде туди, — бабця метнула пальцем у бік бур’янів, де все хрипко щось вигукували п’яниці, — бо пропаде. Ти ж знаєш, що він раз уже між них пропав?
Я знав, та як того не знати, коли бабця нагадує про це ледве не щодня: було якось, татко чи посварився з мамою, чи щось йому в душі заїло, але таки пішов у бур’яни між п’яниць, і мама з бабцею ледве зуміли його звідти вирвати. Тому одна й друга панічно боялися, коли татко випивав, а випивав він не так уже й рідко, хоч завжди давав собі раду сам, удома, а бувало, що він кілька разів приходив додому не на двох, а на чотирьох, я це також пам’ятаю: за вухо йому зачепилася дужка окулярів, а самі окуляри висіли біля скроні й погойдувалися, а татко, певне, щоб налякати жінок, ще й погавкав. Я певен, що він із них просто пожартував, і вони возилися з ним потім цілий вечір, як із дитиною, а татко тільки те й робив, що зіскакував із дивана і читав напам’ять цілі сторінки із "Записок Піквікського клубу" Чарльза Діккенса, при цьому вряди-годи підсьорбуючи носом, бо підхопив під час блукань на чотирьох нежить.
Я пообіцяв бабці дивитися за татком, і бабця заспокоїлася, бо добре знала, що татко слухається мене більше, ніж її чи маму; зрештою, я не мав ніякісінького бажання лишатися сам у хаті, отож з хати татка напевне не випущу.
— Що там вона казала? — спитав він, хмурячись і поплескуючи підтяжками.
— Щоб ти не ходив до п’яниць!
— Я з тим шоблом діла не маю, — мовив татко, все ще хмурячись. — То що: в шахи чи в карти?
Я вибрав шахи, в карти татко мене обігравав, а в шахи не завжди. Він сьогодні трохи під мухою, тож мав я надію, що виграю. Окрім того, чудово знав, що бабця додому не пішла, а стирчить у нас під вікном і підглядає у щілинку між рамою та фіранкою: коли засядемо за шахи, їй стане нудно, і вона піде до себе, а коли карти — насторожиться, бо татка карти збуджували, і він при вдачі чи невдачі відчував потребу підігрівати себе вином із льоху. Ми розклали фігури, і я почув за вікном лопотіння капців — бабця пішла. Зробив перший хід, бо грав білими, і задоволено роззирнувся навкіл: надто рідко буває, що ми з татком лишаємося вдвох. Вікна обступила щільна пітьма, там, у тій пітьмі, — п’яниці, вужі й гадюки, а тут тепло й тихо, і світло лампочки, і сидить на радіоприймачі кіт. Він тільки-но прокинувся, безтямно розширює очі й досипає свої сни: про мишей вони чи киць — хто і зна! А може, про рибу, яку наш кіт любить над усе, бо належить до породи рибожерних, а може, наш кіт також відчув, що це останній спокійний вечір у його житті в цьому домі, бо баба Ганя, яка поселиться тут завтра, виявиться лютим ненависником котів, і цей кіт перейде жити до бабці, яка прийме його до себе не так із любові, як із відчуття помсти й лихоносності. Там, у бабці, він спаде з тіла, бо та посадить його на сувору дієту, та й сама вона сидить на дієті — надто мала в неї пенсія, а татко допомагає їй тільки фізично, а не матеріально; вона, бабця, тим котом протуркоче мені вуха, скільки вона на нього тратиться, а де діти нещасну тваринку, яку та бабера нещадно виперла з хати. Отож кіт тепер сидів на приймачі в напівсонамбулічному маренні і востаннє впивався затишком рідного дому, а татко задумливо чухав маленьку, кругленьку лисинку на тім'ї, бо я його загнав на слизьке майже відразу.
— Чекай, я скочу в льох! — сказав татко.
— Ну, тат, — заперечив я, — тоді ти мені напевне програєш!
— Гм! — зашкробав лисинку татко. — Ну, гаразд! — Він раптом зробив блискучий хід, ну, просто чудовий хід, і аж засміявся із задоволення. — Як я дав?
Тепер випадало задуматися мені, а він, побачивши кота в його сонамбулічному заціпенінні, раптом просякся до нього сентиментом.
— Ходь сюди, босяк!
Кіт моргнув лівим оком, але йти до татка й не подумав. Я зробив хід, не менш блискучий, як передоцім татко, і він змушений був забути про кота — треба було викручуватися. За вікном знову зачопали бабчині капці — перевіряла, чи татко на місці і чи граємо ми в шахи. Ми в шахи грали, і капці прочопали назад.
І мені раптом стало дивно тужно в цьому вечорі, так ніби я прощався з якоюсь частинкою життя, так начебто не бабця підходила до нашого вікна й підглядала в шибку, а ота придумана мною й неіснуюча молода матінка моя — красуня писана; мені здалося: вийди я в цю хвилю надвір, і ніч відхлине від нашого дому, і відповзуть усі гадюки-вужі, і покинуть свої кубла п’яниці, і бездомні жінки з тих кубел згадають про свої родини й домівки, а зело раптом виросте на п’ядь, а дерева — на дві п’яді, і я вдихну у себе цілющого повітря і сам стану на п’ядь вищий, сильніший, розумніший, адже життя моє ніколи не було веселе, більше смутне, бо такий прийшов я у цей світ — смутне дитя, якому дано рости інакше, ніж усі діти, бо воно — ніби будячок на смітнику, отакий собі нікому не потрібний бур’янець.
— Ну, чого не дивишся на дошку, — невдоволено сказав татко. — Ти ж віддаєш туру.
Він був милостивий — татко — і ніколи не хапав у мене фігур, через це й програвав здебільшого. Я прийняв його милість, туру собі врятував, а тоді — раз і раз, і татко звів догори руки, здаючись — може, він мені спеціально програвав? Коли так, то для чого? Адже грав я увіч за нього сильніше.