— Нічого страшного, — оптимістично сказав татко. — Це в нього буває.
— Треба перевірити його на глисти, — турботливо повіла бабця.
Татко зітхнув і поліз у льох налити в кварту молодого домашнього яблучного вина; казав, що це його найкраще заспокоює, то було, здається, правда. Бабця подибала до себе, татко зварив картоплі, ми повечеряли, картопля мені смакувала, хоч я її не те що любив, але вживав; окрім того, й справді я цілий день нічого не їв, хіба оте вивергнуте варення, то ж був, може, й голодний, може, тому, бо апетиту до їжі я хронічно не маю, та й відчуття голоду мені невідоме. Здається, я вільно міг обходитися без їжі взагалі і тільки якась надмірна настирливість дорослих щодо їжі примушує мене її все-таки ковтати. Розумію, всі вони рано чи пізно повмирають, а я — ніколи, бо я — це я.
3
Після того, як ми поїли картоплі, задзеленчав телефон. Не так, як звичайно, а уривисто, короткими дзвінками — телефонувала міжміська. Тато кинувся до рурки й ледь не перекинувся через ослінця — я засміявся, але обірвав сміх, бо таткове обличчя стало поважне й сумне. Знав, що бабця за стіною підняла слухавку й собі.
— Так, — сказав татко. — Значить, таки інсульт. В легкій формі. Ясна річ. Зараз її чіпати не можна… Будь скільки треба. Викликали брата з Одеси? Не приїде? Та якось обійдемось… Варитиму я… І все інше… По-моєму, про це говорити ще рано. Дивись — коли треба, то треба.
Я не зовсім зрозумів, про що мова. Але знав, що зараз улетить у хату бабця і щось у нас почнеться веселе. Чому знав? Знав — от і все.
— Що це ти надумав? — почала вона від порога. — Знаєш, скільки ті інсультники можуть жити? Будеш з нею возитися?
— Не я, а її дочка, — сказав спокійно татко.
— Й припреш оту баберу в оцю конуру? — вибухнула бабця. — А дитина де буде?
— Одна кімнатка для мене й дитини, а друга для баб.
— А чого той, з Одеси, її не бере? Вона ж там і прописана! Він же і площу зайву хапнув через неї, то хай тепер забира.
— Не обзивається, — сказав мирно татко. — Біда є біда!
— А я її не буду прописувать! — гостро мовила бабця.
— То й не прописуй, — смикнув плечем татко.
— Ну, ти й дурний, ну й дурний? Нащо тобі той клопіт? Вони ж тобі не родичі.
— Вони мої родичі, — сказав татко. — Як і ти!
— Нє, вони в тебе родичі, не я. Ти до мене і в хату не зазирнеш, а все їм, їм, щоб вони подавилися. Так уже тебе вчарували! Ще ти мене згадаєш, коли біду в дім візьмеш, ще ти поплачеш!..
— Ти, бабцю, ображена не будеш, — сказав татко. — Як жила, так і житимеш. А про нас яка тобі турбота?
— А мені буде добре, коли тут бабера житиме?
— А тобі що?
— А то! — аж ніжкою в м’якому капці притупнула бабця. — А то, що не хочу я чужих у своєму домі…
Татко мовчав. Узяв недопиту кварту з домашнім вином і поволі його допив — заспокоювався. Бабця ще трохи постояла біля порога, очка її тріпотіли, а вуста трусилися. Тоді круто розвернулася й зникла в темені, а татко був, певне, аж дуже розхвильований, бо відразу ж поліз у льох і виніс звідти ще одну кварту вина. Випив половину і сказав мені:
— Світ — бардак, але добрі люди в ньому не повинні переводитися. Чи не так, синку?
Я хитнув. Таткові я співчував. Він дивився на мене блискучими, мов ґудзики, очима, і ті очі були ніби бляшані. Тоді допив другу половину кварти і виповів ще один афоризм:
— Одним у цьому світі щастить, а іншим — по голові! Чому?
Я не знав. Мій татко також. Усміхнувся якось криво і, як буває після домашнього вина, обійняв мене й обілляв слізьми. Я обережно вивільнився з його обіймів і попросив провести мене на двір по нужді, бо в темряві я боявся.
— Чого там боятися? — сказав мені мій героїчний татко й сміливо ринувсь у темряву, а я за ним.
Співали цвіркуни, а з бур’янів, із кубел, валували п’яниці. Щось викрикували хрипкими голосами; ми з татком дружно помочилися у кропиву під парканом.
— Що вони роблять там, оті п’яниці? — спитав я.
— П’ють, — відказав бадьоро татко. — Вони п’яниці-професіонали: п’ють, щоб бути п’яними, і це мета їхнього життя.
— Навіщо? — спитав я.
— Кожен має свою мету життя, — трохи патетично сказав татко, ярісно розжарюючи вогника своєї цигарки. — Мету чи антимету…
Я хотів спитати, що таке антимета, але стримався. І так уже багато розпитував, а коли так нав’язливо розпитую, татко сердиться: "Що ти все розпитуєш, як малий? — сказав він якось мені. — Доходь усього власною головою!" Через це я й не запитався, а вирішив, що антимета — це щось таке, як життя отих п’яниць із бур’янів. Я їм не заздрив, тим п’яницям, бо що то за життя у бур’яні? Вони ж там часто й спали і, що мене найбільше вражало, зовсім не боялися темряви, вужів та гадюк, яких там кишма у тих бур’янах; очевидно, вужі та гадюки, подумалося мені, бридять сивушними запахами.
Ми повернулися в хату, в бабці світилося, вона, певне, там начиняє себе лихими думками, як сказав якось мені татко. Я уявив собі бабцю, і лихі думки, і як вона ними себе напихає, зовсім так, як напихає домашньою локшиною качку мама, та локшина висить стрічками, а вона хапає її ложкою і пхає в розрізане нутро, аж доки всі хвости не зникають усередині. Тоді бере голку з білою ниткою і зашиває отвір, а що локшина все ще норовить висунутися, підпихає її пальцем — десь так, за моїми уявленнями начиняла себе лихими думками й бабця. Вона ще спробує начинити ними й нас, наче й ми качки, яких готуються спекти, але сьогодні татко дав їй відкоша, і вона кипить на самоті, хоч їй це нелегко чинити — любить бабця свої лихі думки не так у себе запихати, як викидати.
— Ходімо, синку, — сказав спатетизований домашнім вином мій татко, — проведемо останній парубоцький вечір, бо завтра нас окупують баби.
— Як так окупують? — не стримався, щоб запитати, я.
— А так, що нам тут хтозна чи й буде місце. Баби виживають нашого брата з цього світу.
Я не дуже збагнув цей черговий його афоризм, але в силі його довелося мені переконатися пізніше; дивно мені було, звідки татко знав, яке життя його чекає; але зовсім не противився тому, хоч цього бабця таки вимагала. Тепер, коли я майже дорослий, думаю: хто з них мав рацію: бабця чи татко — і до переконливої відповіді додуматися не можу.