— Дурні турки, — якось сказав мені, сидячи по-турецькому в самих плавках на барлозі в халабуді. — Мало їм однієї жінки, то заводять гарем. Знаєш, що таке гарем? — питав він мене, ніби я мав чомусь не знати такої очевидної речі. — З однією жінкою не просто вжитися, а з цілим виводком?.. — він сміявся, поводячи головою. — Однак, сер, не будемо злостиві, ге?
Я кивав: злостивим, ліпше не бути.
— Світове добро ламаної копійки не варте, — проголошував він і навчально підіймав, наче Будда, пальця, — без нашої спроможності його творити.
5
Отак поселилась у нас баба Ганя. Перше, що мене вразило в цій історії, це те, що бабця, виявляється, мала рацію: бабу Ганю треба було тільки зсадити з вантажівки, а решту шляху вона вільно могла б пройти сама, хай і з підтримкою. Так само зовсім не треба було всаджувати її разом із канапкою у вікно, вона з осторогою, з труднощами, могла піднятися і спуститися з ґанку. Татко збив для неї нечупарне одоробало, зате таке міцне, що могло витримати 172 кілограми, туди всунули здоровецьке відро й оббили все це рядниною. Після того в хаті поселився такий сопух, що мене млоїло, і я перейшов спати до татка в халабуду; у такий спосіб жінки виселили нас із нашої-таки хати. Цікаво, що моїй мамі при її астмі жахливий сморід в хаті ніби й не заважав.
Баба Ганя викликала в мене жах — це була величезна гора м’яса, її трико, яке щодня вивішувалось у дворі на шворці, було таке гігантське, що я вільно сховався б ув одній штанині, а обрізана ковдобина бюстгалтера могла б вільно служити шапочкою навіть дорослому чоловікові, хоч би головатому людиноподібному з бур’янів. Я дивився на цю атрибуцію широко розплющеними очима, і мені було по-справжньому моторошно — невідь-яким мізерним себе бачив. Мама все-таки відчувала певну незручність, що мене і татка "виставили", як казала бабця, в халабуду ("В ту собачу буду", — казала бабця), тож весь час запитувала, чого я в хату не заходжу, на що я незмінно, щиросердно відповідав: мене там нудить. Мама знала, наскільки я делікатний і що маю схильність до блювання, отож тільки зітхала й не казала нічого, а я думав: що буде, коли почнуться холоди, — де ми з бідним татком подінемося? З татком мені було б зовсім добре в тій його нечупарній халабуді, яка зроду-віку не заміталася (мама туди пролізти не могла, а татко такі речі ігнорував), коли б він не хропів уночі, а хропів він могутньо, особливо, коли причащався яблучного вина, та й пахло тоді від нього бридко, хоч ми й спали валетом. Я прокидався од того хропіння й не міг заснути, прислухався до звуків за дощатою перегородкою: щось там шаруділо, лазило, мабуть, вужі й гадюки, а може, й здоровенні нічні жаби. В глибині бур’янів галакали п’яниці, які, здається, не потребували сну; часом дико кричали коти; очевидно, й наш котик там балював; чулися голоси й вискоти парочок, що тут проходили, а часом і зупинялися; вранці мене будив півень і кури — півень співав у курнику, що був прибудований до халабуди, а кури голосно кудкудахкали, сповіщаючи світові, що знесли яйце-нерайце. Таткові все це аж нітрохи не заважало, а мені дуже; правда, я тішив себе думкою, що звикну до такого життя, але звикнути ніяк не міг. Тим часом баба Ганя виперла з дому й останню особу чоловічої статі — нашого кота, я тільки побачив, як він вискочив із сіней такий божевільно переляканий і з таким вереском, що в своєму дворі миттю з’явилася бабця і, підбивши долішню щелепу під горішню, пильно почала дивитися у наш бік.
— Що там таке? — спитала мене, і я, не бажаючи, щоб вона втручалася в наші сімейні справи, збрехав:
— Мабуть, кіт ковбасу вкрав!
— Мало тій бабері ковбаси, — сказала бабця, — то вона й нещасну тваринку обжира.
— Та нє, — мовив я миролюбно. — Кіт ковбасу вкрав…
— Ніяк не нажереться, корова, — сказала бабця і знову підбила долішню щелепу під горішню.
Тоді я почув у нашій хаті крик, кричала мама на бабу Ганю:
— Чого ти взялася до того кота?
— Він смердить, — почувся низький голос баби Гані.
— А ти не смердиш? — горлала мама. — В хаті через тебе не всидиш!
— То й не сидіть, — байдуже відказала баба Ганя.
— Не смій чіпати мені кота! — кричала мама. — Бо відвезу тебе назад у село!
— А я цього й хочу, — сказала баба Ганя. — Чого вони в хату не приходять?
Це вже говорилося про мене й татка.
— Не чіпають тебе, не чіпай і їх!
— Це вони мене не хочуть, — сказала баба Ганя. — Думаєш, дурна, не бачу! Чого вони до мене не говорять.
— Сиди, Бога ради, сиднем. Он знову сьогодні вбрьохалася.
Баба Ганя почала плакати. Вона плакала якось дивно, поскулюючи й завиваючи, пирхала, сякалася, ніби в трубу дула, і щось приказувала, слів її я розібрати не міг.
Бабця в своєму дворі цвіла.
— Це що, вони сваряться? — спитала.
Я промовчав: не хотів, щоб вона втручалась у наші сімейні діла.
— Зайди до мене, — сказала бабця, — щось тобі хочу сказать.
Я повагався — це було нечувано, щоб бабця запрошувала до себе: може, хотіла щось розпитати? Загалом, я заходив до неї і без запрошень, бабця мене ніколи не проганяла. Інколи й дешеву карамельку совала в руку, але затишку в її кімнатах не відчував. Це були чужі для мене кімнати, й, побувши трохи, незвідь-чому відчував наглу потребу їх найшвидше покинути — якось вона вміла від себе віднаджувати. Через це в моїй пам’яті бабчині кімнати залишилися ніби чужа республіка, куди мені, однак, був доступ.
Бабця й справді хотіла вчинити мені допит.
— То що, баба Ганя й справді лежача? — спитала вона, бо й сама не потикалася в нашу половину, відколи заштовхнули туди через вікно бабу Ганю.
— Нє, вона встає і трохи ходить.
— То чого ж треба було перти її через увесь двір і совати у вікно? — з нещадною логікою спитала вона, при цьому відсунула шухляду стола і щось там шукала.
Я цього не знав і сам, тому й промовчав. Подумки ж вирішив, що мама, можливо, вирішила: все одно платить п’яницям, то хай по-справжньому потрудяться, а може, хотіла продемонструвати світові, яка баба насправді важко хвора. Але це тільки мої здогадки, достеменно я про це нічого не знав.
— Вона буде справлятись у хаті? — спитала з надмірною відвертістю бабця, вручаючи мені м’ятну цукерку в потертій обгортці, ніби ці дві речі — те, що питала, й цукерка — були поєднані. Саме тому я від цукерки відмовився. Бабця здивувалася.