Приватне життя феномена

Сторінка 68 з 134

Гуцало Євген

— Га?—тулився глистуватий тип до чужого рота вже не лівим вухом, а правим, котре в нього зів яло-зів’яло, наче славно нажилося, бо зеленого мила дерев’яною ложкою наїлося. Й слова-собачки погавкували:—Аби воно рогом вийшло? Щоб нам на крячки сісти? А щоб нам випадком випасти?

— Як же я тепер до яблунівської скотини підійду? — шепотів Хома голосом тоненьким, як шило.— Та наша скотина сказиться, коли побачить мене після Америки, а Мартоха то й через поріг хати не пустить.

Телекоментатор, нічого не чуючи й нічого не тямлячи, розпалювався на хлюстуватому виду, як жаба до каченят, рука зі змієголовим мікрофоном у розпачі літала туди— сюди, наче сама себе хотіла посікти. А Хома й зовсім тихенько вже бубонів щось, тут у Яблунівці було не розчути, хоч те все радіобачення в голові моїй сиділо, здається, що й пальцями можна помацати не тільки грибка маслючка чи глистуватого типа, а й слова їхні помацати, а й шепіт Хоми відчути пучками, а й диханням далеким погрітись.

Клацнув перемикач якийсь, у голові затріщало від зубного болю, я побачив ракетоносець, на палубу якого сідав авіавинищувач, майнув дельфін із хлопчиком на спині, група негрів стояла коло біржі праці, мчав бейсбольний м’яч, крутилась рулетка, в гральному будиночку зринав угору шпигунський радіозонд, усміхалася хтива дівиця, чадів мідеплавильний завод, а коло нього стояв похмурий пікет страйкарів... Епізоди миготіли один за одним. Хома щез, глистуватий тип у черепахових окулярах також пропав у тому шарварку. Зрештою, зубний біль угамувався, знову в голові клацнуло, й тепер — на превелике диво! — я вже нічогісінько і не чув, і не бачив...

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ,

де розказано про цвинтарного сторожа дядька Опанаса, про його мрію радіофікувати кожну могилу, а також переповідаються сміливі дядькові ідеї — розводити й вирощувати крокодилів,

отруйних змій і яванських тигрів в умовах Яблунівки

За тією Америкою не годиться, звісно, забувати про Яблунівку, щоб не звинуватили в низькопоклонстві. Хай мерзенний океанський краб не заступить яблунівських трудівників, хай твердолобі каратисти-тарани, що живим своїм тілом трощать кам’яні стіни, будуть для автора не цікавіші, ніж які-небудь міднолобі рідні бюрократи.

Оскільки виявлено таку пильну увагу до радіо й телебачення, до їхніх ідейних та економічних функцій, то тут— таки, звісно, слід бодай коротко сказати про зустріч та розмову з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом. У той день, коли я почув і побачив у своїй голові старшого куди пошлють, котрий у цей час перебував у далекій Америці, ноги винесли мене зі знахарчиної хати, щоб нести до району. Авжеж, до начальника районної міліції товариша Венеційського, хай би він провів швидке й справедливе слідство: як в умовах Яблунівки людина стала невинною жертвою розвідувальних іноземних служб. І зустріч із товаришем Венеційським не відбулась тільки тому, що по дорозі до автобусної станції трапився цвинтарний сторож дядько Опанас, а згодом цей намір забувся серед мотлоху інших намірів, клопотів та пригод.

Цупкий і дебелий, наче зі столітнього дуба виточений на верстаку вправним столяром, чорний, наче щойно вибрався з бочки смоли, дядько Опанас перехопив мене якраз коло цвинтаря. Знаменитий своєю мовчакуватістю, він зараз, либонь, хотів вибалакатись, а коли людині кортить вибалакатись, то людина несамовитіє, здатна говорити не тільки сама з собою, а й зі стовпом дерев’яним, а й з каменем чи пташкою. Дядько Опанас чіпко вхопив мене за лікоть і забубонів скоромовкою:

— Для вас містечко славне теж знайдеться, бо й до вас смерть дорогу знайде. Отак, знаєте, доба за добою —■ усе до смерті ближче, а вже від неї ні відхреститесь, ні відмолитесь. Лежатимете в сухенькому пісочку як слід, вода в домовину не затікатиме. Серед хорошого народу лежатимете, бо в Яблунівці народ хороший і за життя, а як помирає, то навіть кращає.

— Ай справді, славненько тут у вас,— похвалив я, поглядаючи на цвинтарні надгробки, що веселою зграєю порозлітались між зелені. Та від Опанасових слів почувався отією капустою гарною, що має всередині качан гнилий, і скривився мимоволі, наче болів мені бік дев’ятий рік, а я до болю й досі не звик.

— Славненько, а буде краще! — палахкотіли в цвинтарного сторожа очі, як на сонці палахкочуть халявки чобіт, змащені дьогтем.— Буде краще, бо з кожним днем життя наше краще.

— Доведеться й свині на небо глянути,— буркнув я.

— Бо досі як ховали? Ховали в могилу, турбуючись про тіло, а те покійне тіло зодягали та взували, міцну ду— бовину збивали, так? А треба не тільки про тіло, а й про душу думати!

— З покійним тілом і душа стає покійною...

— Е-е, не кажіть! За душу ніхто не знає. То що я надумав? Ото думав, думав — і придумалось: аби кожному в могилу та радіо провести!

— В могилу радіо? Навіщо?

— Хай чоловік і на тому світі слухає останні вісті, раз любив слухати на цьому світі!

— Так, так,— приглядався я з підозрою до цвинтарного сторожа. Чи не провідав часом дядько Опанас про мої несподівані радіобіологічні та телебіологічні здібності? Такий зух, що з покійниками знається, міг і провідати, хай йому грець.— Так, так... А може, приймачі класти в гріб?

— Е-е, ні,— лукаво заперечив цвинтарний сторож.— Приймачі не годяться, бо хто ж їм там покрутить ручку, щоб програму змінити? А так — радіомережа. Яку програму роздають по динаміках, таку й слухаєш.

— Так, так,— бубонів я.— Кажете, в кожну могилу — одну радіоточку?

— Скільки болільників відходить на той світ, що все життя, може, за київське "Динамо" переживали та в колгоспі робили, більше нічого. То хіба їм легко лежати і пером землю держати, коли за свою команду не знають — виграла чи програла, забив Блохін гол із пенальті чи промазав. А як провести радіоточку в могилу, то болільницькій душі страждати не доведеться, знатиме й про чехарду з тренерами, й про нечесних суддів, і за федерацію знатиме...

— З футболом ви й справді добре придумали,— похвалив я, бо й сам не цурався болільницьких пристрастей.— Щоб не тільки на цьому світі, а й на тому знали, як грають "Шахтар" чи "Карпати", як за збірну Англії виступає Кіган та які мільйонерські турботи в Пеле... Так само можна транслювати репортажі про хокей чи водне поло, про гандбол чи регбі. Ну, дядьку Опанасе, придумали ви здорово! й чому досі ніхто не здогадався радіофікувати кожну могилу? Добре діло, треба, щоб Яблунівка перед вела.