Прокляття

Гуцало Євген

Лукія сиділа на ослоні під образами.

— Здрастуйте, мамо,— привіталася невістка Наталя Семенівна, переступивши хатній поріг.

Стара Лукія сиділа під чорно-срібними образами, склавши руки на грушевому костурі. Наталя Семенівна мимоволі приглянулася до свекрушиних рук, і вони чомусь видалися їй схожими на двох жаб-ропух, які висохли на сонці й стемніли, ото залишилась від них пожолоблена шабатурка. З-під зав’язаної гострим дзьобиком тернової квітчастої хустки в торочках її очікувальні, болісно-тривожні очі колющились, як реп’яхи.

— Ось я вам харчі для споживку принесла, а то ж самі і в печі мало палите, й мало готуєте. Аж треба їсти, щоб жити, ще ніхто так не жив щоб не їсти.

Невістка гомоніла, дістаючи принесені харчі з білого лози-нового коша й кладучи на застелений полотняною скатеркою стіл перед свекрухою.

— Ось вам хліб та масло, ось вам шматок сала та цукор, ось вам у горнятку печеня куряча та в полумиску вареники з сиром.

У хаті, в якій тхнуло старою глиною та сажею з печі і комина, запахло свіжими наїдками.

— Пустіться ви свого костура і підсуньтеся ближче до столу, а то ж тримаєтеся за костура, як чорт за грішну душу.

Зрештою свекруха слухняно звелася з ослона, човгнула ближче до столу старечими ногами, довга рясна спідниця волочилася по долівці. Налігши грудьми на костур і низько нахилившись над столом, пильно розглядала все, що принесла невістка.

— Не вірите, що хліб справжній та що вареники з сиром?— ледь усміхнулася Наталя Семенівна, гомонячи так, як ото звикла гомоніти з Лукією.

Свекруха, надивившись на харчі, перевела погляд на невістку. Свекрушине продовгасте й кістляве обличчя, посноване тонким павутинням зморщок, було застигле й непорушне, як завжди, і все ж таки начебто якась одміна появилася на ньому. Одміна ця крилася чи то в поворозках випитих, плюсклих вуст, чи то в сутінковій безпросвітній мряці, якою каламутилися очі, чи то й у зламі брів-галузок на жовтому, як віск, плескатому лобі, поораному борознами.

Човгнувши від столу до Наталі Семенівни, згорблена, скорбно похмура, вона ледь-ледь ворухнула поворозками плюсклих вуст.

— Ви щось сказали, мамо? — запитала Наталя Семенівна.

Плюсклі випиті вуста ворухнулися знову, так само без

звуку.

— Ну й розбалакалися ви сьогодні! — пожартувала невістка.

й тоді свекрушині вуста зронили сипкий шепіт:

—■ Хто ти така?

Наталя Семенівна відчула, що руки-ноги в неї віднімаються, що полотніє, що язик дерев’яніє у роті, що волосся сторчма стає на голові.

Знетямлєна, дивилася на свекруху, і її очі випромінювали жах та переляк.

Свекрушині вуста ворухнулися знову, сипкий шепіт сіявся з-поміж плюсклих поворозок, але це був якийсь безголосий шепіт, і в Наталі Семенівни відібрало мову, тепер уже вона й слова сказати не могла.

— Хто ти така? — повторила свекруха, й костур у її руці дзьобнув долівку.

Зрештою, вуста Наталі Семенівни розімкнулися.

— Наталка,— сказала вона.

Здавалося, свекруха Лукія обдумує почуте.

— Хто ти така? — втретє повторила вона.

— Наталка,— відчуваючи ще більший жах, мовила Наталя Семенівна.— Ваша невістка, мамо!

Лукіїне обличчя не розгодинилося, зостаючись похмуро-запавутиненим. Наче почула Наталчину відповідь — і чи не повірила, чи не втямила. Відірвавши праву руку від костура, показала на стіл і мовила.сипким шепотом:

— Хліб.

— Хліб, мамо,— згодилася Наталя Семенівна, до якої все відчутніше повертався дар мови.

— Горня,— мовила свекруха, показуючи на горня.

— Так, горня з курячою печенею.

— Полумисок...

— Полумисок із варениками.

— Сало...

— Сало-здір і сало-підчеревина.

Свекруха Лукія прислухалася не так до Наталчиного, як до свого голосу, і її обличчя немов розвиднялося від ясної задуми. їй здавалося, що той голос народжується десь поза нею, а до її слуху лише долинає, що той голос належить комусь іншому, ось тільки ж кому саме, кому,— й вона озирнулася по хаті, немов сподівалася побачити того, хто озивався тут дивним порожнім голосом, у якому не хотіла признати свій.

Отямившись, оговтавшись від зачудування, Наталя Семе-нівна ступила до свекрухи:

— Мамо, ви заговорили!

Свекруха Лукія дивилася на невістку — й не вірила:

— Я заговорила?.. Хіба то я?.. Хто тут говорить?

— Мамо, ви говорите!

— Е-е, ти скажи, хто тут говорить?

Наталя Семенівна похилилася до свекрухи і, заплакавши раптовими пекучими сльозами, обняла за худі плечі. Свекруха похитнулася від тих обіймів і міцніше вперлася костуром у долівку. Сива її голова пахла чомусь коноплями, як пахла ще колись давно, в молодості, і від цього спомину про давній запах свекрушиних кіс Наталці захотілося плакати ще дужче. Сльози стікали по її щоках, змочували свекрушину тернову хустку в торочках, вона голосила:

— Говорите, мамо, говорите, ой, як же ви славно говорите, що слухала б вас і не переслухала, голос у вас із самісінької душі. Я ж і не знала ніколи вашого голосу, як же я чекала на ваш голос, говоріть, мамо, говоріть!

Наталя Семенівна плакала й сміялася, мало не божеволіючи від несподіваної радості. Чи не сниться їй свекрушин голос? Усе це мариться чи й справді відбувається?

Свекруха Лукія сказала:

— То, може, і не я озвалася, дочко.

— Як то не ви, коли ви!

— То щось таке озвалося...

— Та що?

— Чи я зумію сказати, е-е, не зумію.

Й зосереджено тримала на костурі два кулаки, наче1 жаби-ропухи, висушені сонцем, пожолоблені від спеки, в гудзуватих жилах.

Коли в селі їхньому Заливанщина заходила мова про часи давноминулі, що потонули на дні людського забуття чи причаїлися в найглухіших закамарках пам’яті,— казали:

— А, це було ще тоді, коли наша Лукія говорила.

Тобто навряд чи й було.

А коли в селі дуже щиро сумнівалися у якійсь події чи в якомусь вчинку, то висловлювалися так:

— А, це буде тоді, коли німа Лукія заговорить.

Тобто ця подія не станеться ніколи.

Чим більше спливало часу, тим залишалося менше люду,

хто міг би з певністю сказати — Лукія німа з народження чи оніміла вже після народження. Авжеж, сказали б мати чи батько, але мати ?! та батько зійшли зі світу в тридцятих роках, у них уже ніхто не запитає, а вони не обізвуться. Посходили зі світу всі ті в селі, хто пам’ятав її змалечку і міг би згадати. Чоловіка в неї ніколи не було. А єдиний син Степан пам’ятав свою матір Лукію завжди мовчазною. Єдиний внук Вадим не почув од баби Лукії жодного слівця. Правнуки також не знали за прабабою Лукією ні слова привіту, ні лихого слова, бо правнуків у неї ще не було, внук Вадим усе ходив нежонатий, засидівся в парубках.