Прокляття

Сторінка 29 з 29

Гуцало Євген

Отже, баба Лукія — його баба.

І він порятував із вогню таки свою рідну бабу Лукію.

Наталя Семенівна заплющилася на мить, аби не бачити ні пожариська, ні заливанщинецьких людей, ні оцих приїжджих із Польової Лисіївки, про яких раніше не відала ні сном ні духом. Еге ж, якби можна було отак заплющити очі — і все це перестало б існувати, наче його ніколи не було.

Та вона розплющила їх — і знову все навіч постало перед нею.

—> Ходімо до діда Македона, він чекає на нас,— знову проказала агрономка з Польової Лисіївки.— И ти давно вже не бачив діда.

Наталя Семенівна стежила, як вони вдвох похнюплено подалися з обійстя до своєї машини, що стояла неподалік у вулиці. Хтось там у машині виднів, чиясь непорушна постать. Так, дитяча постать. Та це ж отой хлопчик, якого вона бачила в Польовій Лисіївці, він хворий на поліомієліт* каліка, зустрів її тоді на трьохколісному возику. І звати його — Степаном. Названо на батькову честь, а тепер, виходить, на батькову пам’ять. І його також привезено на похорон.

Аби син Степан попрощався зі своїм батьком Степаном.

Аби обоє синів попрощалися з батьком, провели в останню дорогу.

Очі її запломеніли безпорадними сухими слізьми, вона заплакала зле, у відчаї, гостро схлипуючи, і на неї дивилися з мовчазним співчуттям.

Агрономка з дітьми від’їхала.

Раптом Вадим випростався над бабою Лукією і мовив:

— Та вона ж не говорить...

— Чому не говорить? — забелькотав п’яний Марко Субота, похитуючись.— Чому не говорить?

— Та вона знову оніміла...

— Чому оніміла? — белькотав Марко Субота.— Чому оніміла?

Бабі Лукії, взявши попід руки, допомогли звестися з землі.

— Бабо, ваша хата згоріла,— хтось мовив до неї.

Стара й не глянула на хату.

Й тоді Наталя Семенівна закричала:

— Мамо, чого ви мовчите?

А вона мовчала, наче й не чула, і її плюсклі вуста ледь-ледь ворушилися.

— Вона знову замовкла! — якось аж завив внук Вадим.— Ну чого ви мовчите, чого? Ну ж бо озвіться!

Сутулячись, ставлячи врозкидь ноги, він подався геть від онімілого заливанщинецького люду. Натрапивши на покорчену стару вишню, притулився лобом до стовбура, вдарив по ній одним кулаком, ударив другим кулаком:

— Заціпило бабі! Знову заціпило! О, хай би говорила; бо хто мені за те золото розкаже? І не покаже й не розкаже. А є золото, є. Марно б язиками не плескали. Хоче в могилу забрати. А нащо їй золото в могилі? Там раніше те золото передавалося з покоління в покоління, тепер воно моє, моє, а вона задумала пограбувати мене! Пограбувати задумала! А щоб тобі вже й не розціпило.

Вадим бився лобом об вишневий стовбур, бубонів та бубонів злі слова, а заливанщинецький люд вважав, що він за батьком названим своїм побивається, над бабиною бідою журиться, бо зразу ж стільки горя звалилося на голову його молоду.

Не глянувши на спалену хату, яка ще курілася димом, баба Лукія вийшла з людського занімілого гурту. І! посноване павутинням зморщок обличчя опромінилося відблиском благосного усміху, що йшов десь із далеких глибин П єства. їй дивилися вслід: куди вона йде?

Човгаючи, ледь переставляючи ноги, вона витіпаною худою постаттю повільно пересувалася вузькою вуличкою-стежкою поза городами.

Зненацька слідом за нею кинувся Марко Субота. Наздогнав і, розмахуючи руками, щось заговорив до неї, тільки заливан-щинецькі люди не чули.

А він казав:

— Лукіє, то я тебе спалив!

А вона йшла й не чула.

— Чуєш, Лукіє, то я знехотя підпалив твою хату, бо вогонь перекинувся від болота, а я на сухе болото кинув сірника.

Баба Лукія ледь-ледь усміхалася.

— Я не хотів! Не хотів! Не хотів...

А вона поволеньки йшла й усміхалася.

Ошелешений, наче загубивши рештки глузду, Марко Субота зупинився й збожеволілими очима дивився їй услід.

Баба Лукія втратила мову, тяму і йшла невідомо куди, йшла просто в білий світ, який розливався довкола гарячою жнив’яною спекою.

Людський натовп непорушно стояв біля згарища.

Й тоді в людському натовпі спалахнув, різко вдарив якийсь гострий болісний крик, чи крик-застереження, чи крик-попе-редження, і, наче пробуджений тим криком, від стовбура вишні відірвався очманілий Вадим, роззирнувся на всі боки, побачив уже далеченько у вулиці хистку постать баби Лукії і зрушив із місця.

Йшов назирці за бабою Лукією, наче вона повинна була його кудись неминуче привести, а він мав пильно стежити за нею.

І ніхто не знав, що йде баба Лукія до свого сина Степана, який для неї не помер, залишився живим, бо сини для матерів не вмирають, і вело II до нього втішене невимовною радістю зряче материнське серце, яке не обманеш і не зневіриш.

— Діва Марія Христа вродила... алілуя й алілуя... Христа вродила... А ізродивши, понесла купати... алілуя... а Окупавши, та й загубила...